Земля прекрасна, чи не так? (2)

Розділ Другий

Земля прекрасна, чи не так?

(частина друга)

Джулія сиділа на пляжі, тому самому, де вони зовсім недавно стали людьми, і дивилась, як хвилі моря плескаються об берег. Тривожні думки снували в її голові. Вона зрозуміла, що зовсім не бажає прощатись із життям на суші, і своїми милими ніжками. Їй тут дуже подобалось, бо тут пахло свободою, розкішшю і красою. Ну, за винятком ночі у поліції. Та це не засмутило юну русалку, і вона вважала, що попались вони через свою недосвідченість. Ось вивчили б побільше правил життя на суші, тоді все було б нормально.

 Джулію тягнуло на Землю наче магнітом, хотілось спілкуватись з людьми, заводити друзів... А ще вона пожалкувала, що втягнула в цю ситуацію найкращих подруг. Це був не їхній вибір, а її, вони ж просто піддались, бо переживають за неї. Із роздумів русалку вивели знайомі голоси.

 - А, ось же де вона! Джулія! - покликала Грейсі. - Я так рада, що ми тебе знайшли! - кинулась вона в обійми.

 - Я ж казала, що вона тут. Але мені цікаво знати інше. Навіщо ти так зробила? Нас там покинула? - голос Луїзи був на диво спокійним.

 - Пробачте, але мені треба було подумати. Я б обов'язково повернулась за вами.

 - Щось ми цього не спостерігали, там, в тій обридливій ​​темниці, - просто відрізала Луїза.

 - Та облиш ти вже ці образи! Головне, що ми усі знову разом! - Грейсі була щиро рада,що подруга знайшлася, і зараз зовсім не хотілося з'ясовувати стосунки.

 - А знаєте що? Мені набридло! Все це! Я повертаюсь до зграї. Там мій дім, і я була ідіоткою, коли послухала вас. Ну, що, хто зі мною?

 Луїза нарешті вимовила те, що крутилося в її голові з вчорашнього дня.

 - Точно, сьогодні вже третій день наших пригод. Давайте повертатись, а то ще почнуть шукати нас в зграї. Старші русалки вже, мабуть, хвилюються, - Грейсі вирішила підтримати Луізу.

 - Я більше... не повернусь... у зграю! - чітко вимовила Джулія, і було видно, що рішення далось їй важко.

 - Що?!

 - Як це ти не повернешся? Ми ж домовлялись!

 - Розумієте, тут усе таке цікаве і привабливе, мені тут подобається, і я хочу залишитись.

 - Я не розумію! Невже ти вирішила проміняти наш рідний безкрайній океан, повний пригод, на оцей жалюгідний клочок суші? Це ж наш дім!

Заява Джулії дуже вразила Грейсі. Вона аж ніяк не очікувала, що подруга настільки втратить голову від земних принад. Ні, все-таки, це правда, суша красива, і все тут таке величне, святкове, наповнене атмосферою дружби і любові, але ж море, хвилі, дельфіни, їхні подруги, їхня Спільнота - оце їхній дім, їхня Батьківщина.

 Грейсі дуже сумувала за морем, бо як-то кажуть, в гостях - добре, а вдома - найкраще.

- А в мене терпіння вже скінчилося! У нас була домовленість, а вона її порушила. Що ж, якщо хоче, нехай лишається, змушувати її йти з нами немає сенсу, - ці жорсткі слова, які Луіза промовила з ненавистю, різонули, мов гострий ніж по серцю Джулії.

 Та відступати дівчина не планувала.

 - Знаєш, я думала, ми - справжні подруги. Всі троє, як і завжди. А ти просто зрадила мою віру. Я не хочу залишатись тут ні хвилини, - наостанок сказала Грейсі.

 Вони з Луізою взялись за руки і побігли назустріч хвилям. А потім русалки вдарили хвостами по воді, і слід їхній пропав.

 А третя постать з сумом востаннє подивилась на море, і змахнула рукою сльози, які несподівано з'явились на очах. Вона втратила їх. Назавжди ...

 Що ж, це було її рішення, нелегке, але добре продумане, і потрібно було навчитись жити з цим, на самоті.

* * *

Далеченьку вже відстань пропливли від берега двоє русалок. Їхня швидкість була суперпотужною, найкращий земний плавець міг би позаздрити, і посмішка не сходила з їхніх облич.

Ще б пак! Вони були вдома.

 Ви не уявляєте, яке це відчуття - коли занурюєшся у воду, і у тебе з'являється твій сильний великий оранжевий хвіст, а груди обростають лускою, яка слугує своєрідним ліфчиком...

 Здавалось, все морське населення радіє їхньому поверненню: тут тобі і дельфіни, які зустрічають веселим поглядом і своїм квіканням, і величезний краб, якого Грейсі жартома схопила за клешню, і яскраві риби-метелики, які так і в'ються навколо, милуючи око своїм різнобарв'ям. І навіть пропливаючий мимо кит-горбач не втримався, і «заспівав» свою пісню, вітаючи морських подруг.

 Це було фантастично - розуміти, що ти в рідній стихії, та все ще русалка. Адже Луіза боялась, що після використання закляття вони позбудуться своїх хвостів і магічного дару, але це було лише на суші, а варто було пролити на них краплю води, як бум - дівчата вже з хвостами...

Аж ось і територія зграї. Ще здалеку було видно, як метушаться старші русалки у хвилях, мабуть, готуються до чергового морського уроку. Трохи й лячно було нашим дівчатам, бо знали, що їх обов'язково спитають, де вони пропадали і що робили стільки часу. І як же язик повернеться сказати правду?

Та тут трапилось щось зовсім несподіване. Коли Луіза і Грейсі підпливли ближче, то перед ними постала магічна стіна, від доторку до якої Луізу енергією відкинуло вниз. Так наче тепер тут був магічний купол, який не пропускав чужинців.

 Коли русалки прокинулись, із цієї самої невидимої стіни з'явилась королева Ванда. Дівчата шанобливо схилили голови в поклоні.

 - Здрастуйте! - привіталась Луіза і замовкла. Русалка не знала, що говорити далі.

 Королева русалок промовчала, і грізно просвердлила ту поглядом.

 - Ви поставили магічний купол як захист? Тоді чому ми не можемо увійти? - знайшлось у Грейсі.

 - Все просто: ви усі троє (старійшина навіть не звернула уваги, що третьої русалки тут немає) більше не належите до нашої Спільноти. А чужинцям вхід заборонений.

 - Але ж... як так? Ч-чому? - голос Луізи почав тремтіти.