....

Однієї миті згасло сонце, закотилось за обрій, з-під землі полізли усілякі страшні та бридкі чудовиська. Всі річки, моря, озера й навіть океани, здійнялися високо вгору та торкнулися хмар. Води перетворилася на смерчі, а потім пропали під землею.

Провалюючись вниз у повну темряву, стрімкі води шаленими хвилями зібралися в одному місці. Хвилі довго боролися, аби піднятися вгору і повернутися на свої місця, проте – марно.

Невидима сила змусила всі річки, озера, моря та океани зупинитися і з неї вийшла бліда, майже прозора тінь. З тіні блакитними хвилями вимальовувався силует з води. ЇЇ стан витягнувся вгору. Довгі хвилі з водоростей, по яких гуляли морські зорі, сяяли золоті рибки, перлини та ракушки, які зачепившись за квіти, намагалися не впасти вниз, швидко огорнули стан тіні з води. Жителі всіх вод або як ще можна сказати – підводного королівства дуже злякалися. Адже всі вони опинивщись під землею, не знали, що їм робити, як повернутися назад туди, де вони прожили все своє життя?

Що стосується силуета тіні, то це була Морська Німфея, яка правила всіма водами на землі. Вона підняла руки вгору і хотіла повернути води назад на поверхню, але не встигла. Довкола неї з’явилася крижана в’язниця. Прозорі двері з гуркотом зачинилися і води, які почали битися об крижані стіни разом з великими та маленькими жителями підводного королівства, так і не змогли допомогти своїй Морській Німфеї.

Величезний Дракон – білий, немов перший сніг, голосно фиркнув та важко брязнув кайданами. Залізні пути тримали його величезні крила за спиною, щоб він не міг їх розправити. Дракон сів охороняти Морську Німфею та втупився в неї своїми червоними очиськами.

– Хто ви? Відпустіть мене? – попросила Німфея Білосніжного Дракона та у відповідь він лише відкрив величезну пащу і видихнув червоним полум’ям в бік жителів підводного королівства, щоб вони не змогли спробували врятувати Німфею – відчинити в’язницю.

Зовсім поряд почулися важкі кроки. До темниці наблизилося величезне страшне чудовисько. Ох, і бридке воно було.

Німфея здогадалася, що перед нею ніхто інший, як Найтемніший з найтемніших. Злякалися золоті рибки, маленькі краби настовбурчилися й виставили свої лапки вперед, ніби зібралися приступити до бою. Дельфіни акули і кити, об’єднавшись разом, хитаючись на хвилях води, своїм виглядом показували, що так просто вони не здадуться і не залишаться під землею у полоні Найтемнішого з найтемніших.

– Він не відпустить і ніколи не відповість тобі, – захихотіло чудовисько. – Дракон такий самий полонений, як ти, але за роки перебування тут, навчився мені підкорятися, – додало чудовисько і вказало на кайдани. Було видно, що вони врізалися в крила. Певно Найтемніший з найтемніших полонив Дракона, коли той ще був маленьким, – бо він підкорився своїй долі вже дуууже давно. Тепер ти, Німфеє! – гаркнув він. – Мені потрібна твоя сила – сила, яка живе в твоїх руках.

– Навіщо здатність зцілювати у підземеллі Найтемнішого? – незрозуміла Німфея.

– О! Це вкрай важливо. Під землею я та мої піддані, – і він зиркнув у бік Дракона, який видихнув вогнем і факели, які літали над їхніми головами, запалилися немов свічки. – Проте на землі чи в небі ми не можемо перемогти, – помічники світла, сонця – Білосніжні Дракони, які служать йому тисячоліттями сильніші за нас. Тож мені потрібна сила, що є в твоїх руках. Сила, яка зцілює, сила, в якій живуть усі води землі, якими ти правиш. Бо ж тебе слухаються всі морські істоти, кожна травинка, піщинка, де є вода. Ти маєш все це віддати мені! Бо інакше все живе на землі залишиться без неї. Рано чи пізно земля стане настільки сухою, що сама розверзнеться і всі, хто там є, потраплять сюди до мене, а ти згинеш тут разом із своїм морським королівством.

– Якже дощі? – перелякано спитала Німфея.

– Їх може не вистачити на всіх. Хіба хмари “наплачуть” на цілі океани? – чудовисько пхикнуло. – Сумніваюся.

Німфея подивилася крізь крижану стіну в’язниці на морських жителів і гірко заплакала, а чудовисько пропало. Лиш крихти темряви, кружляючи довкола того місця, де воно тільки-но стояло, повільно опустилися вниз.

– Допоможи мені, – змолилася Німфея, дивлячись на Дракона та він мовчав. – Благаю…

Білосніжний Дракон охороняв Німфею від морських жителів, аби вони не змогли дістатися до замків і відчинити їх. Кожного дня Німфея благала про допомогу Дракона і у відповідь чула тишу, зрідка він міг фиркнути вогнем. Дракон сидів нерухомо, втупившись в неї.

Раптом одного дня нізвідки повз Дракона пробігло мишеня і направилося до в’язниці:

– Він ніколи не відповість вам, Німфеє, – він не може говорити. – Сонце нагородило Дракона великою силою і разом з тим, певно цим прокляттям. Якщо Білосніжний Дракон підніметься в небо і біля сонця скаже заклинання, про яке йому сонечко розказало… – зітхнуло мишеня і продовжило, – колись, коли Дракон був ще крихітним Дракончиком, його тато разом з сонцем вигнав всіх підземних чудовиськ з нашої землі під неї. Але Найтемніший прихитрився і викрав маленького Дракончика, а тепер і вас. До речі вас забрати під землю виявилося не так і складно. Достатньо лише кігтя Білосніжного Дракона. Дракони настільки особливі істоти, вони здатні, як закрити всю нечисть під землею і не пустити її нагору, так і розкрити портали до підземелля. Бачите, в нього на лапі не вистачає одного кігтя. – Але Білосніжний Дракон не бажає вам зла. Він сам у полоні і змушений виконувати накази Найтемнішого. Хоча, який він – Найтемніший, – пропищало мишеня, – звичайне бридке чудовисько! Так от, Німфеє, слухайте далі. Чудовисько відібрало у Дракона здатність не лише говорити, але і літати. Крила в нього геть понівечені. Придивіться уважно, навіть, якби ми – всі миші, що тут є зібралися разом і нам вдалося перегризти ті міцні кайдани, а це неможливо, бо ми не маємо таких гострих зубів, його рани все одно вже ніколи не загояться. Ті кайдани зламали йому крила назавжди.

– Чому він не бореться?