Оповідання

1

Хвилі омивають пісок, затягують піщинки та камінці в море та знову виносять на берег. Багряне світило тоне у воді.

– Вже завтра?

– Ага, – видихає, – вранці.

Двоє сидять на піску. Вдалині видніються будиночки бази відпочинку.

Приємно відчувати дотики його тіла.

А він любить, як її волосся лоскоче йому шию.

– Жаль, – вона дивиться на захід сонця, а перед очима проминають ті кілька днів, що провели разом…

… Трохи штормило. Він збив її з ніг у воді, коли грав наввипередки з хвилями, які наздоганяли, накривали, підхоплювали і виносили його на пісок. Вона нічого не сказала, насупилася і вийшла з води.

Пізніше, чиясь тінь закрила від неї сонце, заважаючи засмагати. Підвелася і побачила перед собою ескімо, за ним розгледіла зніяковіле обличчя хлопця і почула схвильований голос.

– Це тобі, пробач, – юнак тримав морозиво перед собою, мов букет квітів, – сильно штовхнув?

– Та все добре. Не парся.

Обурення, що вирувало в ній, зникло, коли він посміхнувся і сказав:

– Я, Слава, – простягнув морозиво, – тримай, воно твоє.

– Спасибі, – взяла ескімо і посміхнулась, – а я Нора.

– Мир? – спитав Слава, – нічого не болить?

– Та порядок, винирнула ж, – засміялася, – я чудово плаваю.

– А я краще, – похвалився Слава.

– Побачимо! –  мовила з викликом й грайливо посміхнулась….

– Жаль – погоджується Слава і дивиться на Нору.

Вітер розтріпує їй волосся, але так ще миліша.

Останні промені сонця запалюють горизонт, а з ним і спогади…

…Як дурень, стоїть з морозивом, вибачається і не відриває погляд від дивовижних очей…

Плавають наввипередки і дуріють у воді… 

Нора зариває його в пісок. Терпів би те вічність, тільки б посмішка не сходила з її обличчя, а ніжні нотки голосу тішили слух…

Сидять на березі, ноги лоскоче приплив, балакають ні про що, мовчать, зачаровані блиском місячної доріжки…

Поцілунок: боязкий, не вмілий, перший і здавалось вони одні, в іншому світі, за кулісами буденного життя...

Нора нічого не каже, слів не вистачає, або навпаки – зайві. Вона бере його за руку, і кладе голову на плече. Їй здається, що не тиждень, а вічність минула від тоді, як він несміло вперше взяв її за руку, як бродили вздовж лінії прибою, сиділи під кипарисами і милувалися зірками. Славко із захопленням розповідав про космос, сузір'я, а вона не знала: чи цікаво слухати ті історії, чи подобалося більше чути його голос, а потім тілом ніби пройшов легенький розряд струму – він обійняв і пригорнув до себе…

Думки обриває жіночий голос.

– Славо! Час! Речі не зібрані!

– Іду! – озивається Славко: хлопчик тринадцяти років і винувато глядить на Нору: дівчинку років дванадцяти.

Повільно відпускає її руку і ледь чутно каже:

– Пора.

– Так, – Нора поправляє волосся, усміхається і опускає очі, – до завтра.

– Ти прийдеш?

– Ага.

– Бувай!

***

Ранок. Поспіх. Обійми. Поцілунок в щоку. Автобус. Він махає рукою на прощання, вона – білою  панамкою.

Не було ще Інтернету і мобільних. Обмінялися номерами домашніх телефонів і адресами, кілька разів дзвонили одне одному, списувалися. Та швидко розпався той маленький світ на двох, що об'єднував їх на тому березі.

Старі друзі, нові знайомства і захоплення витіснили з пам'яті спогад про прекрасне почуття, що пізнали вперше, коли відчули емоції, схожі на дружбу, але сильніші, яскравіші, рідніші.

2.

Квіти, повітряні кульки, м’які іграшки  і листівки з сердечками продають на кожному кроці. Сніжинки фарбують сірий асфальт, людей і будинки в білий колір. Мороз заганяє закоханих парочок тай просто перехожих грітися в кав'ярні, кінотеатри та в інші культурно-розважальні місця.

Вечір дня Святого Валентина Святослав вирішує провести з користю – розібрати старий мотлох.

Сьогодні йому не має кому дарувати "валентинку".