Запитання для Алі

Раненько вранці родина Марченків снідала на веранді свого будиночку. Повз на велосипеді проїжджала жіночка із селища що було неподалік. Щоранку вона везла на пляж продавати різну випічку. Побачивши що на веранді будинку хтось є, вона звернула туди.

– Не бажаєте свіжої випічки? – запитала вона, під'їхавши ближче.

З її кошика доносилися такі ароматні пахощі, що всі одразу зацікавлено звели на неї погляди. Жіночка відкрила кошик і там показалися пухкі булочки та пиріжки. Кожен вибрав собі ту, яка була найбільш до душі.

– Тримайте, – простягла їй Аля гроші.

Вона дуже любила рахувати, тож батьки залюбки давали їй можливість розрахуватися за покупки. Продавчиня відрахувала решту і простягла дівчинці.

– На здоров'я, – сказала вона, а потім додала:

– Яка мила дівчинка. Як тебе звати?

– Аля, – гордо відповіла та.

– Аля, а ким ти хочеш стати коли виростеш?

І тут дівчинка розгубилася.

– Я не знаю, – відповіла вона.

Продавчиня теж знітилася.

– Ну нічого, – сказала жіночка, – в тебе ще багато часу щоб вирішити.

І продавчиня сіла на свій велосипед та поїхала далі. Мама налила кожному в чашку чаю та вся родина почала смакувати запашною здобою. Лише Аля залишалася якоюсь невеселою і задумливою.

– Аню, а ким ти хочеш стати коли виростеш? – раптом запитала вона сестричку.

– Лікарем, – одразу відповіла дівчинка. – Буду лікувати людей.

– А ти, Морісе?

– Мандрівником.

Аля засумувала ще більше. Після сніданку всі пішли на пляж. Лише Аля не захотіла йти, сказала що в неї є справи.

– Це якось дивно, – сказала Аня коли вони спускалися східцями на пляж, – раніше Аля до моря першою бігла.

Сонце піднімалось усе вище і десь біля полудня мама нагадала їм що час вже повертатись до будинку в тінь, а то можна отримати опіки.

– Можна ще разочок скупатися? – попросилася Аня.

– Лише разочок.

Аня і Моріс побігли в море.

– Я мабуть теж скупаюся сказав тато встаючи.

– Аля так і не прийшла, – занепокоєно сказала мама.

– Таке безглузде було те питання, а так її засмутило, – додав задумливо тато.

– Мамо, тато! – раптом почули вони Алін голос.

Вони обернулися. Дівчинка щойно спустилася з пагорбу і бігла до них. В руках у неї був лист паперу весь списаний з обох сторін.

– Погляньте, – простягла вона його батькам, переводячи подих після бігу, на її очах блищали сльози. – Я виписала усі професії які існують і все одно не знаю ким я хочу бути. Я люблю рахувати, але не хочу бути математиком. Я люблю бігати і плавати, але не настільки сильно, щоб бути спортсменом. Я люблю малювати, але не хочу бути художником. Я все люблю робити потрошку.

– Тобі не обов'язково це знати зараз, ти можеш вирішити будь-якої миті, – сказала мама.

– Але ж Аня і Моріс вже знають.

– Вони ще можуть передумати. Їм може сподобатись щось інше. Ніхто не знає нічого напевне про своє майбутнє, адже люди часто змінюють свою думку і свої плани.

Аля задумалась.

– Навіть дорослі не завжди знають ким хочуть бути, – додав тато.

– Як це? – здивувалась Аля. – Дорослі вже є кимось.

– Те, що дорослі ходять на роботу, ще не означає, що вони є кимось, – відповів тато. – Багато хто змінює свою роботу бо вона перестає їм подобатись.

– Отже не обов'язково знати, можна пізніше вирішити, а потім можна й передумати, – радісно сказала Аля і одразу ж стривожено додала:

– А що як я так і не зрозумію ким хочу бути?

– Ти будеш пробувати, – відповів тато. – Ти будеш пробувати все що тобі подобається, аж поки не знайдеш те, що буде дійсно твоїм.

– А ми будемо поряд підтримувати тебе, – додала мама, – бо ми любимо тебе незалежно від того ким ти хочеш бути.

Аля витерла залишки сліз і посміхнулася.

– Тоді мені більше не треба цей список професій, – простягла вона мамі свій листок. – Я піду купатися.

Вони обійнялися і Аля побігла в море.

– Аля, ти прийшла! – радісно закричала Аня і заплескала долонями по воді так що бризки полетіли в різні боки.

Аля запищала від доторку холодної води, але з розгону плюхнулась в морську хвилю.