Дельфіни

Наступного дня Аня прокинулася щойно зійшло сонце. Вона одразу ж почала будити Алю. 

– Вставай, сьогодні йдемо кататися на дельфінах.
Аля неспішно відкрила очі. Вона потягнулася і сіла на ліжку.

– Вставай швидше, – не вгавала Аня. – Моріс нас мабуть вже чекає.

– Чого ти так галасуєш? Дельфіни з моря нікуди не подінуться, – відповіла Аля встаючи з ліжка.

Та Аня її не слухала. Вона гасала по кімнаті і збирала речі.

Через хвилину дівчата вже спускалися на кухню. Там тато готував сніданок. Моріс стояв на ґанку і дивився на море. Мама сиділа в дерев’яному кріслі-гойдалці біля будинку і читала книгу. Відчувши запашний аромат смаженої шинки та яєшні, вона відклала книгу, граціозно встала і пішла на кухню. Швиденько все оглянула, схвально посміхнулася і взялася накривати на стіл разом з дівчатами.

Після сніданку вони з Морісом побігли на пляж. 

– Дельфіни вже тут? – запитала Аня коли вони підійшли до води.

– Почекайте, вони скоро будуть, – спокійно відповів Моріс і сів прямо на пісок.

Дівчатам до того ж не терпілося побачити зблизька дельфінів, що вони не могли всидіти на місці і весь час тупцяли по піску.

“А раптом вони не прийдуть?” – думала Аня. Але її заспокоював безтурботний вигляд Моріса. Він ні краплинки не сумнівався, що дельфіни скоро з’являться, дивився собі в море про щось роздумуючи.

“Дивно – подумала Аня – Моріс майже ніколи не посміхається. Весь час він якийсь сумний.”

Дельфіни не примусили себе довго чекати. Дуже скоро діти побачили, як з моря почали виринати чорні плавнички і до берега направлялися три дельфіни.

– Дельфіни! Дельфіни! – закричали хором дівчата і побігли у воду.

У Ані від хвилювання аж перехоплювало дух. Вона мимоволі глянула на Моріса, але він був як завжди спокійний і, здавалось, що кататись на дельфінах для нього звичайна справа.

Всі троє занурились в воду і попливли на зустріч чорним плавничкам.

– Пурр, пурр, – говорили до них дельфіни. Вони були такими великими, що Аня спершу навіть боялась до них наближатися.

– Не бійся, – сказав їй Моріс. – Ці дельфіни дуже ввічливі і ще вони мої знайомі, вони вас точно не скривдять.

Тоді Аня сміливіше підпливла і торкнулася рукою дельфіна. Він же нирнув під воду і підхопив Аню собі на спину. Спершу дівчинка аж злякалася. Вона схопилася за його плавничок, проте дельфін рухався дуже плавно і обережно. Аля і Моріс вилізли на спини інших двох дельфінів і вони разом попливли в безмежну далечінь моря. Їм здавалось, що вони летять на величезній швидкості. Море лоскотало їхні ніжки, а вітер розвівав волосся. Діти бризкались, грали в піжмурки між скелями, в квача. Моріс і Аня так захопилися грою, що навіть не помітили, як кудись зникла Аля. Аж тут до них донісся розпачливий крик.

– Допоможіть! Рятуйте! 
Крик долинав з печери морської змії.

– Це Аля! – першою здогадалась Аня. – Швидше, треба їй допомогти.

І вони з Морісом щодуху кинулися до печери. Підпливши до ущелля вони побачили, що Аня і її дельфін заплутались в якихось товстих водоростях і ніяк не могли вибратись.

– Це сіті Горгани, – сказав Моріс.

Аня і Моріс кинулася їх рятувати. Вони розривали водорості і вже майже дісталися до Алі, аж тут над водою блиснули чиїсь зелені хижі очі. Це була змія. Вона тихенько підпливала до них, а з води виднілися лише її очі.

– Ш-ш-ш, - зашипіла вона, схопила гострими зубами сіті і потягла їх в печеру разом з Алею та її дельфіном.

Аня схопила Алю за руку. Моріс пірнув під воду, дістав з морського дна камінець і пожбурив ним у Горгану. Та легко ухилилася, а тоді потягла сіті ще сильніше.

Аж тут з моря донісся гуркіт двигуна. Здавалося до них їде якась моторна лодка. Горгана злякалася, одразу ж відпустила сіті і зникла в глибині печери.

Діти разом з дельфінами вибралися в море. Та на їхнє здивування ніякої моторної лодки поряд не було.

– Що це так гуркотіло? – здивувалася Аля.

– Це дельфіни, – відповів Моріс.

Дівчата здивовано подивилися на нього.

– Дельфіни вміють повторювати будь-який звук який колись чули, – пояснив Моріс. – Це вони налякали Горгану щоб нас врятувати.

Прогулянка закінчувалась і дельфіни відвезли дітей до берега.

– Звідки ти знаєш цих дельфінів? – запитала Моріса Аля коли вони бігли до будиночка по гарячому піску.

– Я врятував їх нещодавно, – відповів Моріс.

Дівчата запитально подивилися на нього чекаючи продовження. Моріс зупинився і почав іти повільніше.

– Вони жили тут в сусідньому місті в дельфінарії. Якось я проходив повз і вирішив зайти поговорити з ними. Дельфіни розповіли мені що їм доводиться жити в клітках, їх годують один раз на день та цілими днями змушують стрибати через кільця та робити різні трюки щоб веселити людей.

– Який жах! – скрикнули дівчата.

– Того дня я ходив по пляжу і думав як їм допомогти. Тоді я і зустрів Агату. Вона знає все і про всіх. Вона розповіла мені що в дельфінарії є спеціальна машина з контейнерами в яких перевозять дельфінів і що хазяїн дельфінарію щовечора рівно о десятій йде з друзями грати в карти і залишає всі ключі у своєму кабінеті. Тож я пробрався нишком в дельфінарій і вивіз дельфінів до моря. Тепер вони на волі.

– Бідолашні дельфіни, – сказала Аня, – сподіваюсь вони більше ніколи не потраплять у те місце.

Діти вже доходили до будинку.

– Швидше ховайтеся у тінь, а то згорите на такому палючому сонцю, – сказала мама. Тепер вони вдвох із татом сиділи на веранді і читали книги. Дівчата першим ділом побігли на кухню і дістали з холодильника лимонад. Аля наповнила три склянки – для себе, Ані та Моріса.

– Що будемо робити? – запитала Аля , випивши свій лимонад.

– Несіть свої настільні ігри, – сказала мама, – пограємо у щось.

– Точно, – зраділа Аля.

Вона побігла в будинок і повернулася одразу з трьома іграми. Всі почали зручніше вмощуватися та готуватися до гри.