Цікавий гість

– Дарма Адам не захотів поїхати, – сказала Аня, дивлячись як виблискує в далині морська вода.

Марченки дісталися узбережжя лише під вечір. За кермом їхав тато Герб і весело підспівував пісню, що лунала по радіо. Збоку на передньому сидінні мама задумливо дивилась десь у вікно. Її звали Влада. Вона мала довге каштанове волосся та темні очі. Їх зовсім не було видно за темними окулярами. На задньому сидінні їхали дві їхні донечки Аля та Аня. Ані було 11 років. Вона мала світле русяве волосся та кирпатий ніс як у тата. Аля була молодшою на два роки і вся викапана мама.
Аля ствердно кивнула на зауваження сестрички про Адама. Адам – їхній старший брат. Замість моря він поїхав у технологічний табір. Він дуже любив різні технології і хотів розробити власний штучний інтелект.
Нарешті показався дім, в якому вони планували провести найближчий місяць. Це був невеличкий двоповерховий будинок, що стояв на пагорбі над морем, подалі від людних пляжів та гамірних натовпів туристів.

Всю дорогу батьки тільки й говорили про приїзд якогось важливого гостя, якого вони дуже чекали. Це був їхній родич. Та вони не могли пояснити чий саме та по якій лінії. Єдине, що батьки постійно повторювали – це: “він дуже цікавий”.
Щойно машина припаркувалась біля будинку, Марченки занесли речі в дім і одразу пішли на пляж, доки сонце не встигло сховатися. В них був свій власний пляж, що розташовувався між скелями. На нього можна було спуститися сходами, що вели від їхнього будинку. Аня і Аля одразу побігли купатися. Їхні тато й мама залишилися на березі. Тато пішов оглядати пляж, а мама розстелила покривало на піску та вмостилася загоряти.
Море здавалось безмежним. Хвилі то накочувалися на пісочок, то знову тікали в свою синьоводу домівку. Алю неабияк зачаровували скелі, що затуляли пляж від усього світу. А ще було цікаво що ж там за ними.
– Ань, пішли подивимось, що там, – сказала раптом вона.
– Пішли, – погодилась сестричка.
Дівчата вилізли по камінню на самий вершечок і роздивилися навкруги. За скелями був інший пляж, набагато довший та ширший, ніж їхній. Проте він був весь вкритий людьми. Люди лежали мало не один на одному. У воді їх теж було повно, що аж море біля берега здавалося не синім, а рябим. Дівчата посідали на камінцях і почали розглядати людей. Аж тут Аля помітила, що на скелі був ще хтось крім них.
– Поглянь, - сказала вона сестричці, - там сидить якийсь хлопець.
Не подалік від них і справді непохитно сидів якийсь хлопчик і пильно вдивлявся в море, наче хотів там щось розгледіти.
– Давай підемо познайомимось, – запропонувала Аня.
Дівчата встали і пішли до нього. На вигляд хлопцю було десь років тринадцять. Він був чорнявий і невисокий на зріст. Побачивши дівчат він не звернув на них ніякої уваги. Аля і Аня теж подивилися в морську далечінь.
– Що там таке? – запитала у нього Аля.
– Я чекаю Агату, – відповів хлопець навіть не глянувши на неї.
– Хто це? – запитала Аня.
– Це така риба. Недавно я з нею розмовляв і вона обіцяла відвезти мене за горизонт. Я чекаю її вже два дні, але вона не з’являється. Може вона забула?
– Я ніколи не чула про таку рибу, – здивувалася Аня.
– Про неї ніхто не знає. Вона майже нікому не показується.
– А вона велика?
– Так, більша навіть за акулу. Вона мешкає на самому дні моря.
– А що там за горизонтом?
– Не знаю. Знаю лише, що там ночує Сонце, і все.
– Там мабуть його домівка, – зробила припущення Аля. – То ти попливеш в гості до Сонця?
- Так. Мабуть.
А потім хлопець запропонував піти купатись. Дівчата зраділи і всі троє пішли спускатися зі скелі. Тоді дівчата дізнались, що хлопчика звуть Морісом. А от скільки йому років він не знає, хоча думає, що десь близько ста. Вони звичайно ж йому не повірили.
Дівчатка побігли вперед, а Моріс пішов за ними. Батьки все так само відпочивали на березі. Мама лежала на покривалі у своєму широкому капелюсі та окулярах і читала газету. Тато ходив по березі і виглядав щось у морі.
– Мамо, тату, а ми з деким познайомилися там на скелях, – закричали хором дівчата.
– Справді? – перепитала мама, відірвавшись від газети.
Вона сіла, зняла окуляри і уважно подивилася на хлопця, що йшов позаду дівчат. А тоді жінка посміхнулася явно впізнавши його.
– Морісе! – скрикнув тато. – Ну нарешті! Я думав ти будеш тут раніше.
– Я приїхав раніше, просто чекав на скелях. Думав Агата з’явиться.
– Ох ця риба, – відповів тато, – невловима, от і все. Мені самому щойно здалося, що я бачив її плавник. Але ж ніколи не знаєш чи то вона, чи морська піна на сонці блищить.
Моріс підійшов до мами і дуже галантно вклонився.
– Доброго дня, – сказав він, подаючи руку.
– Привіт, Морісе, – відповіла вона, потискаючи його руку.
– Агата обіцяла, що чекатиме мене тут, – знову сказав сумно Моріс.
– Вона ще та брехуха, – відповів тато, але побачивши стривожений погляд Моріса одразу ж додав:
– Не переймайся, в будь-якому разі ми проведемо чудові канікули.
Дівчата переглянулися. Виходить Моріс і був той гість якого вони так чекали. Тепер їхня цікавість до нього зросла ще більше.
Діти бавилися в морі майже цілу годину. Вони плавали, пірнали та грали в доганялки.
Аж тут Аня покликала до себе Аню та Моріса і показала їм на велику ущелину в скелі.
– Погляньте, там якась печера.
– Давайте туди попливемо, – підхопила Аля.
– Ні, не треба, – заперечив Моріс. – Там живе морська змія Горгана. Вона розкладає біля печери сіті а потім ловить на них дітей, які туди підпливають. 
Дівчатам одразу розхотілось плисти в ту печеру. Вони ще трохи побовтались біля берега, а коли сонце майже зайшло і мама покликала їх, побігли до будиночку. 
– Якось я покатаю вас на дельфінах, – сказав Моріс.
Дівчата аж застрибали від радості.
– А коли? Можливо завтра? – нетерпляче запитала Аня.
– Можливо і завтра, – загадково відповів Моріс. – Якщо тільки вони будуть не проти.