Глава 7.5

Моя злість на Нуаду після цих роздумів зникла, і я пішла до трону, що стояв на висоті, знаючи, що невидимим сид іде слідом. Я чула це за запахом медового вересу і фіалок, і я сподівалася, що нюх фоморів не такий гострий, і що поява Туата залишиться таємницею.

Дні Бригіти простували Верхнім світом і Нижнім, і темні світи не могли не випити солодкого молока з кручених перламутрових чаш.

Тільки-но я опустилася на твердий жорсткий трон, основою для якого слугували кінські черепи й кістки лісових хижаків, як мені простягнули напій, приправлений травами — медуницею й вересом, листям суниці й чотирилистою конюшиною.

Я відпила з чаші, відчуваючи солодкість молока, і приємне тепло розлилося по тілу. Гіркий присмак трав залишився на губах, і я обвела поглядом зал — за довгими столами з чорного дерева зібралося чимало жителів Нижнього світу, були тут потворні тролі, діви з цапиними ногами та юнаки з крученими рогами, зарозумілі темні лорди, що на поверхні Ерін перетворювалися на однооких велетнів... дикі хвостаті демони, зарослі густою шерстю... не було лише проклятого Кернуна. Шкода. Я б зажадала з нього плату за той злочин.

І плата була б висока — з останньої нашої зустрічі в туманах лихоліття я стала сильнішою і лютішою.

Я стала, як стріла, що знаходить ціль, незважаючи ні на що.

Кинджал, викуваний цвергами в незапам'ятні часи.

Отрута чорних ягід, що ростуть низинами згубних боліт.

Прокляття первозданної темряви.

Сама темрява і Безодня плескалися в моїй крові.

Велика Королева Воронів, Морріган, що несе смерть і біль — я справедлива, але злопам'ятна.

І я вмію мститися.

На столах не було видно елю або пива — свято мало славити стриманість у всьому, і я була рада, що мої піддані шанують Бригіту, незважаючи на те, що вона була Благою і уособлювала все, що так ненавидять жителі Нижніх світів. Утім, Бдагі сиди з такою самою повагою ставилися до темних свят року — Йолю та Самайну, і ніколи не намагалися змінити хід часів.

Бо чим стане Ерін без темряви й холоду? Випаленою пустелею...

Чим стане вона без сонця і світла? Мерзлою пусткою.

Горіли, стікаючи воском, свічки, і вогники здавалися метеликами, що ось-ось здіймуться і полетять у Неблагі небеса. Живий вогонь горітиме ще довго — всі ці дні, а із запаленими смолоскипами процесія темних лордів обійде мій замок і ближні скелі. І буде витися вогняна змія, повзти по відрогах, згортатися червоними кільцями, палати жаром...

Краєм ока я помітила серед хмар величезного птаха — це стара Кейлік Бхір облітає Нижні світи, і я рада була їй, вісниці добрих часів. Покуштувавши овечого сиру й горіхів, випивши ще молока, я непомітно прошепотіла невидимому Нуаді, чий вересовий запах вився поруч:

— І що ж незвичайного ти хотів побачити на нашому бенкеті?

— Я хотів побачити велич Королеви Воронів... — ледь чутно відповів Нуада. — А тепер вибач, на мене чекають у замку Благих сидів... Я постараюся якомога швидше знову відвідати тебе, моя повелителька.

Я промовчала, хоча хотілося сказати йому, що буду чекати.

Не можна показувати своїх почуттів — поки не розберуся, хто раніше зраджував мене. І через кого я опинилася в первозданній Безодні...

...Тільки-но бенкет підійшов до завершення, як я вирушила шукати ворота в Безодню. І моє серце привело мене в дивовижний світ задзеркалля Неблагих примарних Мрій.

Я звідкись знала, що там, у чорноті чарівних дзеркал, що прикрашають собою галерею стародавнього замку, народжувалися тіні Нижнього світу, котрі опісля ставали частиною дикого гону, псами опівнічної зграї, що відводить смертних, котрі встануть на їхньому місячному шляху, стежками Неблагого чаклунського мороку.

Ці смертні — їжа для моїх підданих, і я, Морріган, ніколи б не наважилася заборонити ці жорстокі ігрища на зламі Неблагого марення, бо розуміла, що ті, хто живуть під червоними небесами моєї країни, гірші за диких звірів. Кров і плоть людська, душі їхні, що іскорками дивовижними спалахують у чорній ночі густих лісів і вересових пусток Ерін, ваблять породження Нижнього світу. Фомори, демони, почвари, нечисті... як тільки не звуть їх люди. І світлі сиди — єдиний порятунок для племені людського.

Але щоночі повного місяця, коли у світі людей, на поверхні чарівної країни Мрій, розпускається жовта квітка, заливаючи примарним світлом своїм відроги скелястих ущелин і моховиті валуни, розкидані по пологих пагорбах, мені треба йти до дзеркальної галереї, щоб з коридору згубних віддзеркалень не вирвалося надто багато зла.

У цьому своєму втіленні вперше стояла я серед зламаних світів, і сотні Морріган, закутані в багряні плащі кольору старої крові, дивились на мене з темряви. Безодня, що хижо поверталась до мене костистими обличчями тіней, чекала на дозвіл своєї Королеви, чекала, доки я відчиню двері між світами, і вона зможе ринути — жадібна й спрагла — з глибини холодних дзеркал.

Біля моїх ніг тремтів туман, зміями повзаючи мармуровими плитами, і між нефритових колон, що розпускаються під стелями витонченими кам'яними ліліями, блукали примари. Духи тих, хто колись жив у цьому замку, оберігали його від загибелі, і напівпрозорі тіні їхні пестилися до мене, намагалися торкнутися рук, гралися з довгими чорними локонами, що вибилися з-під капюшона. Я відкинула його за спину, щоб не заважав, і чорний шовк волосся розсипався по плечах, щоб одразу ж потрапити в полон цих туманних рук, і примари плели мені коси, прикрашаючи їх перлинними нитками і діамантовими шпильками, і дотики їхніх пальців здавалися холодними, як лід.