Глава 7.2

Згадалося Науді, як прийшла Морріган у намет, розкинутий на пустищі, серед високих чорних скель, під сталевим холодним небом.

Згадалося, яка була вона гарна в темно-зеленому оксамиті, як повз він з її плеча, оголюючи білу, як сніг, шкіру... пригадалося, як Нуада розплітав чорну косу і шовк її волосся пропускав крізь пальці, насолоджуючись цим, вдихаючи запахи лісових і болотяних ягід, що кружляли довкола… згадалося, як тонув у вирі бездонних чорних очей з вузькими зміїними зіницями… як торкався ніжної прохолодної шкіри… і як тремтіла його непрохана й неочікувана гостя від цих дотиків.

Чи буде вона тремтіти зараз?

Чи тіло це, чуже тіло, що намагається підлаштовуватися під душу Морріган, зламане мерзенними лапами рогатого лісового демона назавжди?

До обличчя Нуади ринула кров, коли уявив він, як мучив Кернун її на підстилці зі старого моху та прілого листя... як вона кричала, зриваючи голос, але ніхто не чув її або не хотів прийти на допомогу зі страху перед демоном Нижнього світу... як ламала вона нігті об товсту шкіру Кернуна, із риком пораненого звіра намагаючись вирватися, втекти... сховатися.

І хоч це була не Морріган... але він розумів, тієї миті, як покликала Велику Королеву Воїнів смертна дівчина, що помирала від отруйного й чорного кохання рогатого демона, його Неблага володарка відчула ті самі емоції. Той самий страх і той самий біль. Той самий відчай. І ніхто не прийшов на допомогу.

Як же шкода було Нуаді, що того Белтейну він був надто зайнятий, чаклуючи над казаном Луга — йому потрібно було подарувати Пагорбам і Верхньому світові весну, без цих чар могла не прийти вона до Еріну, скута темрявою, яка повзе з чорних відрогів Залізних гір, де живе Кейлік Бхір, зимова відьма. І повелитель Туата хотів допомогти весні та багаттям смертних, що вогняними ліліями розпускалися серед хащ світу людей. А на чарівній галявині панує тиша — жодного звуку із зовнішнього світу не долинає туди, щоб не злякати чародійство.

Якби він міг повернути час назад, чи став би прислухатися до лісу Верхнього світу? Кинув би своє чаклунство, ризикнувши приходом весни заради Морріган? Кинув би. І ризикнув би.

Річ не тільки в каліцтві та срібній мертвій руці — на троні Благих не має права сидіти той, хто особисте може ставити вище за загальне благо.

І залишалося молитися старим богам Ерін, щоб ніхто не дізнався про таємні бажання і ці зрадницькі думки.

— Тихіше... — Морріган оповила його диким плющем, притулившись усім тілом — тремтливим і холодним, як лід. — Усе минуло. Минуло...

Вона думала, що він згадує, як втратив руку — і вона гладить мертве срібло, намагається зігріти своїм стиглим диханням. Її б хто зігрів.

— Минуло... — вторить він, боїться злякати її, боїться відштовхнути.

Боїться нагадати про проклятий Белтейн.

Чому він послухав Раду сидів? Чому відпустив Кернуна? Злякався — за трон, за владу, за корону. Будь проклята вона! Будь проклятий замок серед світлої гущавини і вересу... адже там ніколи не жити його Морріган.

Потрібно було кинути Кернуна в найглибше підземелля. До найотрутніших змій. Випалити йому очі, які посміли дивитися на смертну дівчину. Відрубати лапи, що торкалися її.

Але... якби не це... змогла б Морріган воскреснути в людині? Змогла б повернутися з туману забуття, куди відправили її минулого разу сили темряви й мороку? Нуада зараз не хотів і не міг визнати правду — якби Евелін не знайшла чарівне насіння, що може дати Морріган відродитися... якби не полила паросток своєю кров'ю... Морріган досі була б недосяжна.

Мертва.

І він не відчував би її подих і холодні пальці на своїй шиї.

...вона відсторонилася і скинула плащ, він срібною хвилею ліг біля її ніг, згорнувся покірно й ласкаво.

— Ти почекаєш на мене в коридорі?..

І він зрозумів — це не питання.

Це наказ.

Коротко кивнувши, він сів і підняв плащ, а, вже підводячись, спіймав хижий погляд чорних очей. Трохи схиливши голову, вона дивилася на нього.

Нібито не знала, чи можна йому довіряти.

— Але якщо я дозволю тобі залишитися на балу... ти виконаєш ще одне моє прохання? Два прохання. Так, я занадто багато хочу. Але в твоїй владі дати мені це.

— Залежно від того, про що ти попросиш, — стримано відповів він, бо боявся, що не зможе впоратися з емоціями і схопить горду Морріган в обійми, порушивши її негласні правила гри.

— Покажи мені наше минуле...

Впустити її у свою голову? Довірити їй спогади? Вона може побачити не тільки ту ніч перед битвою або ж їхню першу зустріч, що відбулася в грозовому Самайні... вона може побачити те, що не готова.

...або те, що він хотів би зберегти в таємниці.

— Я розумію, я надто багато про що прошу. — Погляд її заледенів, і здалося, що в кімнаті повіяло зимовою холоднечею.

— Я можу подумати? — м'яко запитав він, відступаючи до дверей.

— Сподіваюся, на той час мені ще будуть потрібні твої спогади, Король... З іншого боку, якщо ти виконаєш друге моє прохання, я не торкнуся твоїх таємниць. Але й довіри буде менше.