Глава 6.5

Король надто добре пам'ятав пам'ятну битву з фоморами, коли позбувся руки — і пам'ятав, чим зобов'язаний Морріган, що повернула результат битви в бік світла. Він був безтурботним, гордим і самовпевненим, він не щадив ворогів і не дослухався до радників, які прагнули отримати для народу Туата невеличкий перепочинок... але Нуада не думав про те, що воїни втомилися, що військо виснажене, що долина Тіней, куди він привів Благих сидів, висмоктує з них сили й світло, даруючи натомість вічний морок Неблагих мрій.

...Король поставив свої бажання понад свій народ і був покараний.

Як у тумані бачився йому той день — палали червоним згарищем небеса, заливаючи кров'ю навколишні пагорби, порослі сухою колючою травою. Палали багаття на вершинах цих пагорбів, і кінський тупіт стрясав землю, просочену життєвою силою сидів — і темні, і світлі знайшли свій останній притулок на цій проклятій землі. І душі їхні проросли чорними отруйними травами, щоб незабаром зотліти під палючим вітром... після того, як відступила зима, що привела Благих у цей край.

...Нуада не цінував те, що мав, — землі, зігріті сонцем чарівної країни... і вранці, прокинувшись на закривавлених простирадлах у своєму наметі, усвідомив, що ніколи ще не був такий близький до Безодні.

Король-каліка не може сидіти на троні Благих.

Король-каліка повинен віддати свою корону більш гідному.

Кому? Вирішить Рада...

Але чи всім можна довіряти? Чи трон дістанеться аби-кому?

Він не просив співчуття і жалю і тікав від них. Але червоною кров’ю з незагоєної рани стелилися його біди по засніженій пустелі, куди завів Нуада своїх воїнів.

...І зараз, коли час застиг у зламі Неблагих зимових мрій, коли Король опинився мимовільним бранцем своєї колишньої коханки, був час подумати — що він зробив не так, що він міг змінити, і яких помилок міг уникнути.

Адже війна з фоморами не закінчена. І ніколи не буде вона завершена — темрява намагається поглинути Пагорби, темрява намагається накинути морок похмурих снів на пустки, золотаві від хмар жовтого дроку й рожевого медвяного вересу, волоті якого вічність танцюють із весняним вітром Благих мрій.

Пам'ять Короля була безжальна, і вона терзала його, мучила видіннями з минулого. А він стояв біля дзеркала, в якому відбивалося його бліде обличчя з високим чолом і тонким носом, вузьке, вилицювате, з глибокими надбрівними дугами і синіми крижаними очима. Срібна мертва рука, що дісталася йому замість загубленої, виблискувала грізно й небезпечно, немов була його ворогом.

Ніколи не забути про минулі помилки. Про ту кров, що пролив він на білий іскристий сніг. Про власну гординю і зарозумілість.

Він зберіг свій трон і корону. Але все ще чути злі докори за спиною. Усе ще чути невдоволені голоси придворних, які не були там, серед вічного льоду й холоду... А що скажуть вони, якщо він знову об'єднає свої сили з богинею війни?

Нуада загарчав, наче ведмідь, і мертва його рука, що інколи жила власним життям, некерованим та божевільним, тараном увійшла в дзеркальну гладінь, обвалюючи її діамантовими крихтами на червоний ворс килима. Скляний водоспад осколків... і серце, що б'ється дедалі сильніше. Розбити б пам'ять — як це дзеркало...

Але Нуада знає — це його біль. Це його рана. І вона ніколи не заживе.

Навіть якщо Морріган пробачить його.