Глава 5.8

Швидким розмашистим кроком він покинув тронну залу, побоюючись, що у нього буде занадто мало часу, щоб змусити Морріган згадати минуле життя.

Він ішов — невидимий і нечутний — повз статуї в темних нішах, повз гобелени зі сценами битв, повз зброю, що виблискує мечами на стінах, ішов повз криті галереї та балкони, перевиті плющем і червоними трояндами, повз високі вазони та дерев'яні двері, які ведуть у підземелля старовинного замку Туата... Йшов повз стражників на внутрішньому подвір'ї, повз кам'яні статуї на мосту, повз священні дуби золотого гаю, що був залитий оманливим місячним світлом, яке спотворювало реальність, сповнюючи її чарами… повз пошепки вітрів, які злетіли до старих дерев у переломну мить зими...

Нуада спускався підземними ходами в Нижні королівства, намагаючись вгамувати серцебиття, наче побоювався, що стукіт його — гучний, як гуркіт грому у весняну грозу, — видасть і зрадить. Скелястий розлом вів Нуаду, зміївся серед гір, і дедалі холодніше ставало навкруги, дедалі сильніше тхнуло мулом і тривогою, немов морові сутінки поглинали володаря Туата, погрожуючи навіки викрасти, забрати у свій затхлий і кошмарний полон.

Шлях був довгий і важкий, але Король, якого вело його понівечене серце, не помітив цього, йому здавалося, минуло лише кілька хвилин відтоді, як Беарн простягнув йому чарівний плащ. Все ще дзвеніли в голові слова про те, що небезпечно роздавати обіцянки, все ще чувся тихий шелест голосу придворного мага.

Коли печери залишилися позаду, Нуада запахнув плащ сильніше, пошкодувавши, що не накинув під нього вовчу шкуру — надто холодно було на Нижніх рівнинах. Байдуже сяяв на антрацитовому шовку небес місяць, і світло його здавалося димчасто-сріблястим, надаючи всьому, чого воно торкалося, мертвотної блідості.

Йти долиною тіней і привидів варто обережно — раз у раз норовить хруснути суха гілка або зашелестіти трава, раз у раз зриваються перелякані птахи з гілок, що самотньо стирчать на пустищах кривих дерев, вони немов чують присутність чужинця. Того, кому заборонено ступати на цю мертву холодну землю. Того, чиє світло може розтопити лід, що панциром скував гори.

Замок на скелі наближався, він височів величезним чорним велетнем, вселяючи острах — адже там, у яскраво освітлених вікнах метушилися тіні — з гіллястими рогами й довгими вухами... Нуада вдихнув затхле повітря, гіркоту чорного вересу, що розрісся в підніжжі гори, і рішуче рушив наверх вузькою стежкою, раз у раз чіпляючись за колючі кущі.

Стежка незабаром привела його до відчинених навстіж кованих воріт, там юрмилися діви з цапиними копитцями — в розкішних убраннях з аметистових і темно-зелених шовків, з косами, прикрашеними чорними квітами й перлами, а в руках у них тріпотіли віяла з пір'я і мережива.

Нуада обережно обійшов їх, намагаючись дихати якомога тихіше, ступаючи камінням, яким було викладено внутрішнє подвір'я, одного разу він ледь не зіткнувся із золотоволосою дівою, чию витончену голівку вінчали козячі роги, але встиг відскочити, перш ніж торкнувся її плеча.

Далі було простіше — дорогою до покоїв Морріган, які вказало йому серце, Нуада не зустрів нікого. Він ішов за гіркотою вересу, за полиновою тугою і солодкістю вмираючих троянд, ішов за шепотом тіней і шелестом старих сторінок тієї книги, ім'я якої — минуле.

Морріган спала, згорнувшись на незатишній маленькій канапі, підклавши під голову руку. Її риси ще більше змінилися з тієї зустрічі на перехресті світів — стали гострішими й вищими вилиці, подовжився ніс, стали тоншими й червонішими губи, а волосся шовковистою хвилею спадало на пухнастий червоний килим, набувши кольору смоли й чорної беззоряної ночі. Дедалі менше було в цьому тілі від Евелін, дедалі більше від тієї, що увійшла до Нуади в намет у ніч Белтайну.

Від Морріган. Прекрасної войовниці — справедливої й чесної.

Тієї, яка одного разу втримала Рівновагу чарівного світу. Чи зможе вона знову зробити правильний вибір?

— Хто тут? — Вона схопилася, зло виблискуючи очима, виставивши перед собою гострий кинджал. Криваво блиснув камінь, що прикрашав його, і король Туата зняв капюшон.

— Моя королева... — Він відвів клинок убік.

— Знову ти? —  тихо спитала Морріган, але на дні її очей спалахнули давні спогади.

Кинджал беззвучно впав на килим, а вона несміливо посміхнулася.