Глава 5.6

Чорне серце Великої Королеви Неблагих не могло піддатися на чари світлого сида, надто багато зла й гіркоти в ньому, надто дорога свобода для мене — тієї, що завжди жила в цьому світі з червоними небесами, з яких наче капає кров на чорні сосни... світі, в якому зимова хурделиця співає свої тужливі пісні.

Я не дозволю почуттям погубити своє нове життя, якщо вони були причиною того, що мені довелося піти на острови Блаженних. Занадто важко бути в безвісності, у тиші — повній, приголомшливій тиші, куди не проникає ні сонячне світло, ні темрява осінніх чаклунських ночей. Ти покинутий, розвіяний вітрами на скелястих відрогах лихоліття, і нікого немає поруч, щоб ти міг переконатися — не все ще втрачено.

Я не хотіла більше такого. І я готова була берегти своє нове тіло, щоб ніколи більше не опинитися на тих проклятих скелях у цілковитому мороці, сповитим самотністю й нерозумінням того, що відбувається.

Пам'ять поверталася — повільно, але невідворотно. Скоро я згадаю нашу історію з Нуадою, згадаю, чому врятувала його тоді на полі бою.

...щоб ніколи більше не зробити цієї помилки.

— Якщо я дізнаюся, що Кернун повернувся, я повідомлю тобі про те, пані... — сказала на прощання діва з козлячими ногами, зупинившись біля широко відчинених воріт мого замку. Брукований камінням двір був оповитий туманом, і чорні тіні стражників застигли серед дощу, освітлені сонцем. Вони здавалися вирізаними з граніту — але чи можу я їм довіряти, чи вірні вони мені?.. З їхніх байдужих лиць не можна було зрозуміти, чи раді вони бачити свою володарку. А сам замок здавався залитим кров'ю або журавлинним соком... але чомусь мені здалося, що саме тут, у цьому місці, де оживають жахіття і примари, я буду щаслива. Або хоча б спробую.

А вірність своїх людей я знову отримаю, якщо буде потрібно.

Адже я повернулася додому.

— Я хочу бачити тебе серед своєї свити, — повернулася я до глейстіг, яка хотіла було вже йти до своїх скелястих печер, що розкидані в горі, на якій височіє мій замок, — саме там, у похмурому світі, жила вона зі своїми сестрами, вибираючись до людей на полювання. А мені так потрібні були вірні слуги...

— Це велика честь для мене, пані, — очі глейстіг спалахнули від радості й... недовіри. Вона зачаровано дивилася на високу самотню вежу мого замку, де не змовкала дика Неблага музика та йшли бенкети на честь королеви. Опускаючись на коліна, глейстіг не відводила від вузьких віконець захопленого погляду. Там миготіли тіні, кружляли й хороводили привиди, і червоне полум'я згораючих у вогні небес відбивалося від високих брам. І відблиски малювали чудові візерунки на вікнах, і здавалося, це розквітають червоні троянди або в'юнки.

— Встань, — наказала я. — Як твоє ім'я?

— Ріанон, — лагідно відповіла глейстіг.

Так біля мого трону з'явилася та, яка присягнулася пожертвувати життям заради своєї Королеви Привидів.

Життя за життя.

І я була впевнена, Ріанон не зрадить. Шкода, ця впевненість була ілюзорна, немов туман над річкою. Але глейстіг не була винна в тому, що темрява міцно загніздилася в її серці — що ще очікувати від чудовиська з Нижнього світу?

— Розкажеш мені про ту, ким я була раніше, Ріанон, — попросила я, проходячи повз вартових, що схилилися в шанобливих позах перед своєю Королевою. — Але не зараз. Сьогодні ми будемо танцювати і веселитися! Бал на честь Імболку, який відчинив для мене двері до Нижнього світу, до мого забутого королівства — най гряне бал! Бенкет на честь моїх підданих, які дочекалися свою повелительку!.. Збери всіх у головному залі, я спущуся трохи пізніше.

І я рішуче попрямувала до своїх покоїв — я точно знала, де вони розташовані.  Це згадати мені вдалося.