Глава 3.3

Як народився Мисливець Кернун? Хто дав плоть і кров цьому демонові, сину темної проклятої ночі? Чи давно це було? Чи попелом лягло на схили пагорбів, а від ялин вікових — пні мохнаті лишилися в старій згубній гущавині?.. Болота висохли й гори зрівнялися із землею? Чи ніч єдина минула, розтанувши в миті вічності?

...побачила я, Морріган, в очах оленячих історію Мисливця. І жаско стало, і гірко.

І не зачепила його своєю ненавистю Евелін. Але ж поки що її душа головною була. Я лише зріла всередині. Росла. Міцніла...

Я б — торкнулася. Не пошкодувала б. Розсікла б шкіру Мисливця, на якій ще виднілися сліди від корости, впилася б у шию, перегризла вени, і чорна кров-смола пролилася б, спалюючи своєю отрутою трави...

Евелін же дивилася в очі його, і жаліла того, хто подарував цій істоті тіло.

Може, відчувала, що теж стане тінню чужої душі? Морріган, Королеви Привидів?

Не хотіла віддавати мені тіло?

Пам'ятаю лише, як гарчала я всередині неї і намагалася вирватися на волю.

Але не дала вона мені волі. Сховала, замкнула, і мовчки дивилася в очі Кернуна, читаючи в них його історію...

...Народитися заново у світі людей? Тому, чия доля — морок і темрява сутінкового потойбічного світу... Тому, чиї кістки зариті під старою сосною. Її мідний стовбур поїдений часом, її синьо-зелена крона тоне в туманах, ловить північні кудлаті вітри, а коріння торкається його кісток, ніби пестять.

Втішають.

Жадають подарувати спокій.

Але він — той, хто заритий у мерзлій землі — хоче лише одного... покинути підземний світ. Колись лише в холодні осінні ночі міг виходити привид зі своєї могили, щоб вити й стогнати під вікнами тієї, котра присягала бути вірною в його посмерті. І він хоче знову стати живим — заради неї, яка не дотримала своїх обіцянок.

Прийде він, не мертвий і не живий, до її порога, виб'є двері ударом рвучкого вітру, чорним вихором увірветься, загасить вогнище, і лише попіл і попіл бачитимуть перелякані очі її нового чоловіка. Він гарний собою і стрункий, він молодий і гарячий, його груди не прикрашені рваними шрамами, його плечі не перевиті корінням мертвих папоротей, його очі не викльовані чорними птахами, а губи не з'їдені могильними черв'яками.

Хто посадив на могилі під старою сосною білу чаклунську квітку? Її пелюстки — ажурні, крижані — здавалися виточеними зі срібла, її листя — вузьке й гостре, наче клинки, — розпорювало вологу осінню землю, тягнулося до похмурого неба, тремтіло на холодному вітру. І коріння цієї квітки подарувало примарі плоть. І наросла вона на білі старі кістки, і відчинилися гнилі водянисті очі кольору темної крові й перестиглої вишні — тієї крові, що пролилася колись під скрипучою сосною, щоб, всмоктавшись у землю, стати мохами й травами, стати дикими отруйними ягодами.

І ось стоїть мрець біля кущів чорниці, чує запах гниючого палого листя, чує далекий дзвін на оберегах... а потім — іде вузькою стежкою, що петляє серед ялинок і трухлявих пеньків, і дим стелиться по сухій траві.

Ось уже й селище, де жив колись небіжчик, ось темна хата. Ставні забиті, двері замкнені... поросло все отруйним плющем та дурманом. Пішла та, що чекати обіцяла.

Але чує мрець запах її — полину й горицвіту, стиглих яблук, меду й м'яти, чує він солодкість суниці й конюшини.

І йде мертвяк проклятий до іншої хати... світлої, оточеної старими сливами й грушами, чиї голі гілки тремтять зараз у синьому сутінку і здаються скорченими старечими пальцями. Тихо в саду, тихо в будинку, ніхто не чекає в гості мерця. Ніхто не чекає привида з тої сторони небуття.

Та хто б міг уявити таке?

Загляне він у віконце — на лавці сидить вона, з срібними косами, з синіми очима. І дивиться вона з усмішкою на того, хто в руках тримає спляче немовля.

І темрява тремтить у мертвих очах, темрява рветься з проклятої душі, темрява жадає крові, жадає страху, жадає болю... щоб не один він, гість з небуття, страждав...

Але дитина, невинна в тому, що мати її порушила свої клятви, так солодко й безтурботно спить. А духи лісу стоять за спиною примари, готові вони схопити дитину, потягти в гущавину, в згубний ялинковий гайок, щоб виховати з неї почвару нічного лісу — того, що сопілкою чарівною буде заманювати заблукалих мандрівників на прокорм демонам. Того, хто вмістить дух потойбічного Мисливця.

І стоїть біля вікна мрець, і не б'ється його мертве серце.

Розриває осінню холоднечу дитячий крик, і стоголосе виття летить селищем, і ховаються люди, і сиплють сіль під поріг, і моляться Стародавнім світлим богам, щоб ті захистили їх від зла.

...На ранок білу витончену квітку, схожу на водяну лілію, знайдуть люди на порозі хати, в якій лише на світанку вщухли крики, і кинджально-гострі пелюстки будуть у червоній засохлій крові.

Кажуть, відтоді лунала з хащі флейта — і грала на ній дитина та, вкрадена демонами... Дитина, що прийняла в себе дух чорної хащі, дух стародавнього зла, дух стародавнього бога.

Дух Кернуна.

А мрець той тінню стоїть за його плечем у світлі місячні ночі й скалиться дико. Радий, що зміг помститися.