Глава 3.1

ГЛАВА 3

Біла вуаль закриє Евелін, сховає за своєю прозорою таємницею тужливі очі й бліді губи, а у вінку її засохнуть квіти, коли прийде смертна діва до лісу, де живе рогатий демон. Навіщо?.. Туман у пам'яті, туман у серці. Хто вона?.. Що пам'ятає про ніч Белтейну, яка назавжди змінила її життя?

Темрява навколо, морок чаклунський, не люблять люди цей ліс, кажуть, Неблагі тут жили колись — до тієї пори, як пішли в підземний світ. Залишилися після них галявини з величезними валунами — плоскими, порослими мохом та батогами кучерявих троянд, чиї шипи отруйні. Залишилися корабельні сосни і похмурі ялини. Болото залишилося — низинне, смердюче, на якому живуть сині вогники проклятих душ — водять подорожнього, морочать. Але журавлина там і брусниця хороші — ягоди великі, смачні. Чи не тому, що любить болото кров людську? Не рвуть люди ягоди там, бояться...

Озираючись — чи ніхто не йде за нею — Евелін крадеться серед ялинового лісу, того самого, в якому вперше побачила оленячі очі із золотими іскрами, очі, які таять небезпеку.

Та нова істота, що народжувалася в ній, з цікавістю спостерігала — що ж буде далі? Чого хоче домогтися Проклята, яка відчула в ніч Белтейну любов і лють демона з Нижнього світу?

Не чутно птахів. Безвітряно й сиро, і туман здіймається з ярів, зарослих ліщиною, і в тумані цьому глухнуть звуки, і так густіє він, що вже на два кроки вперед нічого не видно.

Страшно Евелін, моторошно... Але йде, чіпляючись за стовбури старих дерев, спотикаючись через коріння, що повзе по землі. Стежка давно закінчилася, ніхто з людей не ходить так глибоко в цей ліс. І Евелін іде по траві, такій високій, що дістає майже до поясу, і намокле від туману плаття важчає, поділ обліпив щиколотки, холодить їх.

Але вона йде.

І я, Морріган, що народилася в смертній у ніч Белтейну, чекаю свого часу, чекаю, коли побачу очі чудовиська-фомора — того, хто образив Евелін.

Її біль — мій біль.

Її туга — моя туга.

Її розпач теж став моїм, і по венах її замість крові тече отруєний сік дурманної беладони, гіркота квітучого вересу і смоляний дух хащі виходить від тіла. Памороззю вкривається щока, білосніжний візерунок тане... але здається, духи зими намагаються спіймати мою смертну, заховати від усіх. На біду вони прийшли по неї, на біду.

І я, Морріган, чорним птахом падаю з гілки старої ялини, і суха хвоя летить на траву, і від каркання мого відступає потьмарення Довгої Зими, невдоволено дивлячись з того боку світу. Не пущу!.. Не віддам!

І знову я — в крові Евелін, знову я в серці її, в тілі її. У погляді її — темрява й червоний сполох. Від ворони — лише чорне перо на землі.

Ліс вітає мене, і розступаються дерева, відповзає вбік їхнє коріння, бурелом зникає, ледь наближається до нього бліда тінь у прозорій вуалі. Навіщо Евелін вбралася так — у свою найкращу сукню, яку готувала для весілля? Утім, я можу її зрозуміти — не стане їй у пригоді більше це вбрання з вибіленого льону з ажурним найтоншим мереживом, що піниться по спідниці та краю рукава...

Ніхто не візьме в дружини зганьблену — ту, що повернулася з хащі вранці після хмільного Белтейну. Якби не я, Морріган, що дала знак людям, Евелін би забили камінням.

Те, що вона знайшла в собі сили знову піти до лісу, — багато значить.

Це означає, що та, ким була я колись, не зламана, не знищена... не розвіяна попелом по пагорбах і долинах. Це означає, що вона допоможе мені помститися. Стане моєю тінню.

Туман розвіявся в одну мить, немов велетень подув, проганяючи своїм жарким подихом туман. На траву впала тінь.

Рогата тінь.

Кернун. Лісовий демон. Той, хто образив Евелін.

І вона зробить крок йому назустріч, ховаючи за спиною залізний клинок — зброю, якою можна вбити демона Нижнього світу. Вона взяла його під старою сосною — хто з духів лісових вирішив допомогти? Неважливо. Багато хто не любив Кернуна. Занадто він жорстокий. Занадто темний. Його місце — в підземному світі, серед боліт і густих хащ, де живуть фомори.

Але що з Евелін?

Вона зробить крок...

...І відсахнеться, побачивши в оленячих очах страшне минуле.

Хлопчик, вкрадений лісовим народом із колиски.

Понівечена кігтями мерця мати.

Розтерзаний батько.

Кров.

Багато крові. Вона маковим полем розстеляється в очах Кернуна — точніше, того, в чиєму тілі живе демон. Він теж став тінню для темної істоти? Цей хлопчик?

І він... не винен?

Проклятий, як і вона, Евелін?

Безодня розверзається під ногами, і я, Моріган, кричу Евелін, що вона не повинна жаліти істоту, яка вмістила темряву... Я благаю її завершити розпочате... Але не чує мене смертна.

І жалість прокидається в її серці.

Ось чим відрізняється сутність мого світу від людського — у моєму немає жалості.

І не буде пощади нікому, коли я, Моріган, візьму владу над цим слабким тілом.

Прийде мій час.