Глава 2.2

ГЛАВА 2

Минуло два місяці — довгих, як вічна зима, як безмісячна ніч, як шлях у темній холодній гущавині, що вів у нікуди, як нитка, що її мали випрямити норни для Евелін.

Проклята так само жила в батьківському домі — тиха, нікому не помітна, вона не ображалася, якщо з нею не спілкувалися, і не звертала уваги на страх в очах близьких людей.

Вона чекала.

Чекала, доки зростуться зламані й вивихнуті кістки, доки зійдуть синці й загояться рвані рани, залишені пазурами й зубами демона з лісу.

Того, кому приносили жертви, того, чийого погляду боялися юні незаміжні дівчата... того, хто назавжди сплутав її шляхи-дороги.

Але я, Морріган, була ще занадто слабка, і моїх сил не вистачило б на помсту.

Я зачаїлася в слабкому немічному тілі Евелін, я чекала свого часу. Я разом з нею пила трав'яні настої нашої знахарки і намагалася не дивитися в бік будинку коваля.

Його сім'я після того, що трапилося, ненавиділа Евелін, молодші брати Седріка кидали брудом і камінням, коли вона проходила повз них... Але вона намагалася не виходити зайвий раз з дому, і все сиділа біля вікна, а я її очима дивилася на дальній ліс, в якому дівчину знайшла біда.

І уявляла, як вириваю гниле чорне серце з грудей демона.

Я уявляла, як вириваю його кігті й зуби, як відпилюю його роги біля самої основи... як виколюю очі, в яких бачила Евелін свою ганьбу.

...Я причаїлася в її тілі, поки вона тихо сиділа і вишивала... мати заборонила домашнім кривдити її і навіть ставити запитання про той проклятий день, що торкнувся тлінням і приреченістю Іншого світу.

Іноді вона — чи я? — бачила страшні сни про ту ніч, і тоді знову терзали її — мене? — ікла і кігті Кернуна, і вона — я? — прокидалася від дзвінкого несамовитого крику, що летить над будинком... місцем, яке не було для неї... для мене — рідним.

Мій дім тепер — чорні грозові хмари, згубна гущавина Інших лісів, мій дім — стара занедбана вежа від якої лишилася одна стіна і купа каміння, вкритого мохом і палим листям.

Я сама була, як ця вежа — зникаюча, нікому не потрібна...

І того дня, коли Евелін відчула в собі достатньо сил, щоб дійти без сторонньої допомоги до пролому у світах, прилетіла чорна ворона.

Це я, Морріган, давала знак своєму минулому, вказуючи йому шлях у майбутнє.

Майбутнє, наповнене кров'ю зрадників і демонів. Майбутнє, скуте адамантом обладунків. Зачароване червоними небесами і грозовими хмарами.

Майбутнє, у якому не буде місця для Евелін.

І прозелень погляду зникла. Хлинула темрява з душі, в якій дозріло насіння війни.

...Я йшла квітучим лугом і чула трелі птахів, але моєму серцю було боляче від цього. Дзвін мечів і свист стріл — ось що пестило б його, стогони поранених, які віддають свою силу мені, Морріган, ось що дарувало б мені зараз радість.

Але я розуміла, ще надто рано — треба знайти вхід у Нижній світ, треба знайти підземні міста сидів, треба знайти своє місце там, де на мене не чекають, і де стародавні боги ведуть нещадні битви з демонами.

Потрібно знайти шлях у Нижній світ, який знову стане мені домом.

Світло і Темрява зійшлися в одвічній битві, і на який бік стане та, що несе на своїх крилах смерть і ненависть, лють і запеклу жагу до крові — не знав ніхто.

Навіть я, Морріган, не знала цього.

І не знала сили своєї ненависті.

Вітер тривожно шепотів мені про свої біди, він умовляв мене залишитися Евелін, відкинути темряву, що йде з глибини душі. Але хіба могла його послухати та, яка мріяла лише про помсту?

І коли луг залишився позаду, а я побачила руїни, що їх обплело мереживо плюща, хрипке каркання пролунало з моєї глотки, немов би я забула за ці два місяці людську мову.

Я кинулася, накульгуючи, до каміння, і впала на коліна, волаючи до древніх богів. Я благала їх дати мені нове життя, нове тіло і нове серце.

Серце, яке не вміє відчувати, якому невідомий буде біль.

Серце з адаманту чи шматка холодного граніту...

Лише б не билося, лише б не боліло...

Але глухі були вони — ті, хто жили в чарівних Пагорбах.

Чи я не була готова?