Глава 1.1

ГЛАВА 1

Біля давніх руїн, біля підніжжя вересового пагорба, здавна знаходять плоскі кам'яні уламки, відшліфовані по краях. Люди називають їх тарілками фей, і видимий доказ трапез чудового народу вабить до каменів тих, хто мріє про вічну молодість, яку обіцяють туманні землі Нижнього світу.

Там височіють дивовижні замки Туата де Даннан, сміливих і прекрасних сидів, там шелестять листям густі хижі хащі фоморів — так називають серед людей потворних жаских істот, яких прагнуть знищити Туата, дітей богині Дану.

Там, серед чарівних полян, серед морових драговин, серед вересових пусток і живуть стародавні боги й чарівний народ сидів, що прибув до Еріна багато століть тому.

Вважається, що шлях до сиду — чарівного пагорба — знаходиться саме тут, біля старої вежі, від якої залишилася лише одна стіна, що самотньо стирчить серед зеленого марева трав. Каміння, перевите плющем, сіріє у тумані, і не одна людина згинула, намагаючись знайти вхід до дивного світу фей.

Колись я теж була така ж наївна, колись я теж вірила в те, що Туата де Даннан справедливі й шляхетні.

Я помилялася.

Я прийшла до них зі смиренним проханням, але була знехтувана, прийшла з любов'ю — але її втоптали в багнюку, прийшла з посмішкою — але вона перетворилася на біль.

Прийшла з відкритим серцем, але його вийняли з моїх грудей, щоб вкласти в мене обвуглений шматок м'яса, здатний лише ненавидіти і бажати смерті кривдникам.

Я була тоді іншою. Була доброю. Була скромною... І ім'я моє було теж іншим — зараз же воно розвіяне вітром над курганами фей, попелом від прогорілого багаття лягло воно біля підніжжя вересового пагорба... немає пам'яті про ту, що жила колись у гірському селищі.

Скільки років минуло відтоді, як зеленоока Евелін прийшла до руїн старої вежі? Вона була тоді захоплена і юна, вона вірила в те, що Благі сиди виконають її прохання, адже воно йде від чистого серця!

І коли вона побачила в мереживному переплетінні зеленого листя карі оленячі очі із золотими іскрами? То Кернун, демон із Нижнього світу, кликав її в хащі, чарував грою на чарівній флейті... і вона пішла стежкою горя й сліз назустріч своїй Неблагої опівночі.

Коли я знову зустріла його, те жаске рогате чудовисько? Я тоді ще була Евелін, і її серце билося в моїх грудях. Здається, цвіла весна і на пагорбах люди палили багаття Белтейну, кидаючи в них тугу й горе разом із зачарованими травами. Величезними вогняними ліліями розпускалися ці багаття серед смарагдової зелені трав, і, взявшись за руки, кружляли в танці щасливі дівчата та юнаки, знаючи, що наприкінці цього дня знайдуть свою долю.

Так само й Евелін вдивлялася в обличчя крізь спалахи вогню, намагаючись зрозуміти, хто зі струнких вродливих хлопців суджений її? Чию нитку норни переплетуть з її в цей чаклунський час, коли межі світів стоншуються і можна з легкістю потрапити у Нижній світ, що інакше зветься сидами — чарівними пагорбами Туата і фоморів, тих, хто ведуть одвічно битву за Рівновагу у своєму підземному королівстві... Світ-Під-Горою — саме так називають пагорби галати — люди, що розселилися вересовими пустками благословенної Ерін, зеленої землі давніх королів-чарівників, землі, сповненої казками й легендами про фаері. Там, у глибині Ерін, височіють руїни Тари, там чути молотки цвергів, там феї танцюють у своєму чаклунському колі, заманюючи чарівним співом.

Там народилася прекрасна Евелін, у чиїх очах світилось зелене море трав, а на щоках розпускалися троянди. Там росла й дорослішала вона, обласкана любов'ю рідних, там чекала вона сватів від сина коваля, там, серед гірських полонин, був шанс мені, Великій Королеві Морріган, повернутися зі світу мертвих.

Хіба могла вона навіть уявити, що одного разу буде разом зі мною чорною вороною кружляти в червоних небесах, що сиплють блискавки на Благе воїнство?

Але Евелін не знала нічого про свою долю.

Про мою долю — тим більше.

І Евелін — у червоній довгій туніці, підв'язаній тонким паском, у зеленому плащі, скріпленому на плечі витонченою емалевою фібулою у вигляді трилисника, — була гарна, як сонячний полудень. Як сама Ерін, з її зеленими луками і болотистими низинами.

І Евелін безтурботно танцювала біля вогнищ Белтейну і посміхалася Седрику, синові коваля.

Він був високим і широкоплечим, струнким і гарним собою, чорними були його кучері і гострими — вилиці. Орнамент на сорочці горів червоним полум'ям — його мати славилася як найкраща майстриня в окрузі.

Стати нареченою сина коваля мріяла не одна дівчина — он як дивиться на нього руда Меридіт, яка у своїй жовтій сукні здається живим вогнем. Танцює вона — і бліде обличчя з розсипом ластовиння спалахує сором'язливим рум'янцем, яскраво-зелені очі горять радістю, пухкі губи кольору стиглої малини жадають поцілунків... невисока, тендітна, ладна... І яриться Евелін, коли бачить, що намагається Меридіт сподобатися Седрику, яриться й далі кружляє довкола вогнища, гучніше стукають па кам'янистій землі її черевики, дзвенить бронзовий пасок... тасьма на туніці яскрава, бахрома пишна, браслети на зап'ястях виблискують та іскряться, ловлячи відблиски від вогнища.

Гарна Евелін! І вона це знає. Але мало хто наважується повести її навколо священного вогню.

Нехай кісткою вона тонка, але вища за багатьох хлопців, тому й обходять її стороною в танці — кому сподобається, що дружина зверху на тебе дивитися буде?