Розділ 9. Тиша після снігу

Все зникло. Світло, печера, кристал. Ні різкого спалаху, ні туману. Просто… перемикання сцени.

Кьяра сиділа на сходах біля закинутого фонтану. Над нею — хмари, холодний ранок. Але не сніжний. А просто осінній. Поруч лежав Іл. Він розплющив очі, моргнув кілька разів, і сів.

— Це… вже не памʼять?

Кьяра обережно стукнула кулаком по каменю. — Справжнє. Тверде. Несимволічне.

— Ура, світ, де речі не шепочуть тобі загадками.

Вони помовчали. Пташка пролетіла над головою. Теплий вітер торкнувся волосся. Іл нахилився до своїх рук.

— У мене… досі відчуття, що я тримаю ту сніжинку. Але вона… всередині.

Кьяра витягла зі свого рюкзака детектор. Він уже не бликав. Просто мовчав 

— Може, він теж хоче подумати про життя. Вона кинула погляд на Іла.

— То що це взагалі було? Легенда? Спогад? Віртуальна терапія? Іл знизав плечима, але з мʼякою усмішкою — А що, як усе це — просто частини того, ким ми колись були? І ким можемо стати?

Кьяра прищурилась. — Або… це просто казка, яка втекла з книжки, бо їй набридло, що ніхто не читає. Вони засміялися. Цей сміх був не “ха-ха прикольно”, а той, коли ти раптом розумієш — страшне позаду, і ти все ще тут. Разом. Іл глянув на небо.

— Думаєш, він ще там? Морозний Шептун?

Кьяра підвелась, змахнула з колін пил. — Думаю — так. Але тепер він пам’ятає себе. Бо ми пам’ятаємо його.

— І… що далі?

— Далі? — Вона подивилась на нього із тією самої вогкою хитринкою, яка завжди з’являлась перед пригодами.

— Нас чекатимуть інші легенди. Інші, ще гірші “переписувачі”.

Вона зробила крок уперед і обернулась.

— Але в нас є головне.

— Що? — Ми — ті, хто пам’ятає. І цього разу — ми будемо першими, хто почує, коли легенда знову шепоче. Десь далеко в підземному архіві зашуміли інші історії. Їх хтось відкривав, або переписував…але легенда вже мала імена двох дітей, які не дозволяли забути