Розділ 8. Пісня, яку забули

Шлях став світлішим. Не тому, що з’явилось сонце — ні, його тут не було. Але з кожним кроком дерева залишали після себе світляні нитки, мов пам’ять, яку вдалося зберегти.

Іл ішов попереду. Вперше за всю пригоду він не дивився під ноги. Він йшов, бо відчував напрям, як сніг — відчуває вітер. Кьяра позаду поправляла рюкзак.

— Якщо десь попереду фінал — дуже сподіваюсь, що в ньому є какао. І тепла ковдра

. — І бульбашкова ванна, — додав Іл, — яка лікує внутрішній екзистенційний крінж.

Попереду — печера. Вона світилась ізсередини, мов хтось поставив ліхтар у саму пам’ять. Стеля — з кристалів. Підлога — з прозорого льоду. Але... нічого не холодне.

— Це місце памʼятає тепло, — прошепотіла Кьяра. — Навіть якщо воно зроблене з холоду.

У самому центрі — великий кристал, прозорий, але в ньому... тремтить звук. Не музика. Не слова, а ніби щось хоче стати піснею, але не може.

“Це його голос,” — сказав Іл. — “Його справжній голос.”

Кристал пульсував. З кожним тактом — у повітрі виникали уламки слів. І зникали. Фрагменти. Рядки.

Випробування пам’яті

На кристалі з’явився перший рядок:

Я — той, хто повертається з піснею...

Він завис. І поруч зʼявилось три варіанти:

1.  “…зими.”

2.  “…сну.”

3.   “…снігу.”

Іл глянув на Кьяру.

— “Зими” — звучить красиво. Але якось... порожньо.

— “Сон” — взагалі не його стиль. Ну тіпа, уяви Морозного Шептуна, який “приходить зі сном”. Це наче тато, який каже: "Іди спати, бо я — легенда".

— Тоді… сніг? Вони промовили вголос: “…снігу.”

Кристал спалахнув. Пісня зробила ще один крок до цілісності. Тепер — другий рядок. Я живу, доки...

1.  “…мною бояться.”

2.“…мене шукають.”

3. “…мене пам’ятають.”

Іл затримав подих.

— Це легко, — сказав він. — Це… пам’ять. Інакше ми б сюди не прийшли. Кьяра кивнула. “Пам’ятають,” — сказали вони разом. Кристал зазвучав. Наче хтось провів по струнах неіснуючої арфи

Кульмінація

Останній рядок був іншим. Він не зʼявився. Лише лунало запитання:

“А хто я?”

Тиша. Кьяра глянула на Іла. Іл — на Кьяру.

— Він не хоче ім’я, яке хтось вигадав. Він хоче… себе, — прошепотів Іл.

Вони заплющили очі. І промовили вголос те, що не було словом — а відчуттям:

— Морозний Шептун.

Той, хто лишає тишу, в якій можна згадати. Кристал… співав. Справжня, повна пісня розлилась у повітрі. Не голосно. А як сніг — тихо, невідворотно.

Повернення

Коли вони розплющили очі — стояли знову перед ним. Морозним Шептуном. Але тепер він не тремтів. Його шерсть — вільно розвіювалась вітром, а очі... більше не світилися сумом.

— Ти... пам’ятаєш себе? — прошепотів Іл.

Шептун кивнув.

“Дякую. Ви згадали те, що хотіли стерти. А отже — я існую.”

Він повернув голову вбік. “Але хтось досі спотворює інші легенди. І вони… вже чекають.” А за тінню кристалів, у розломі памʼяті… жіноча постать з маскою знову зʼявилась. Вона вже не слухала. Вона — діяла.