Розділ 7. Ліс Замовклих Імен

Вони йшли мовчки.

Після озера було відчуття, ніби хтось пройшов пилососом по душі. Сторонній не помітив би нічого — просто двоє дітей крокують сніговим лісом. Але всередині щось змінилося. Кьяра обіймала себе за плечі.

— Ну й враження… Озеро “Майже”. Такий собі крінжовий експірієнс.

Іл усміхнувся, але очі були серйозні.

— Там було страшно. Не те що "бу!"-страшно, а...що я міг повірити, що це — справжній я.

— Ей, — Кьяра штовхнула його плечем. — Твій “справжній” — це той, що носить із собою глиняного єнота в коробці для бутербродів. Решта — підробка.

Він зітхнув із вдячністю. Кьяра вміла так — одним словом витягти тебе з темного кутка.

Попереду ліс ставав густішим. Сніг перестав хрустіти, ніби хтось приглушив звук.

— Щось… тут мовчить, — прошепотіла Кьяра.

— Мовчить голосно, — додав Іл.

Вони ступили під першу гілку, і в ту ж мить навколо пролетів шепіт.

“Сашелі… Гларна… Мірукі…”

— Це… імена? — спитав Іл, озираючись. — Вони шепочуть?

— Вау. Може, ми в лісі ельфів, які нарікають на Wi Fi.

Шепіт повторився. Цього разу тихіше. Дерево праворуч… ніби тремтіло. На його корі було викарбувано: Ashenka. Але літери блідли прямо на очах.

Кьяра підійшла ближче.

— Вони… зникають. Якби в мене був гаджет для пам’яті — я б зараз у паніці.

Іл простягнув руку до дерева. Воно було тепле. Й сумне. Таке враження, ніби воно чекало, щоб його згадали.

“Їх треба називати,” — сказав він. — “Якщо ми не згадаємо — вони забудуться самі.”

— Ще одна місія з ризиком для здоров’я нервової системи, — Кьяра намагалася пожартувати, але голос зраджував їй.

— Добре, спробуємо. Перед ними — три дерева. Три імені. Тільки одне справжнє.

1.Glintar

 2.Snowtail

3. Draviks

Кьяра витягла свій детектор.

— Якщо чесно, я не знаю, що воно мені показує.Тут якась лампочка блимає — може, це знак?

Іл нахилився, заплющив очі.

— Слухай... друге ім’я. Snowtail. В ньому... є щось м’яке. Тепле. Як у Морозного Шептуна. Воно звучить, як щось, що хочеш обійняти.

Кьяра усміхнулась.

— Ага. Перше звучить як назва зубної пасти. А третє — як новий гаджет із реклами: “Купуй Draviks — і будь мегамозгом!” І вони вголос промовили:

— Snowtail.

Дерево засвітилось сріблястим сяйвом. І… відгукнулось:

“Я — Snowtail. І ти згадав мене.”

Інші дерева почали шелестіти м’яко, мов шепочуть “дякую”.

Іл раптом відчув, як його пальці почали тремтіти. Але не від холоду.

— Я не хочу, щоб їх забули, — сказав він. — Це як… втратити щось, що ти навіть не встиг полюбити.

Кьяра мовчала. Вона відчула те саме. Але їй важко було сказати це вголос. Замість цього вона втиснула в його руку свій “детектор”:

— Тримай. Він усе одно в основному блимає без сенсу. Але хай хоч комусь буде корисний. А за деревами, ледь помітно, знову з’явилась тінь жіночої постаті. Вона більше не шепотіла.

Вона слухала. І чекала