Розділ 6. Озеро “Майже”

Повітря змінилося. Сніг зник.

Після тиші — нова тиша. Інша.

Над головами дітей — чорне небо, без зір. Перед ними — вода. Ідеально гладка, дзеркальна. Ні хвилі, ні подиху вітру.

Іл підійшов ближче.

— Це… озеро?

— Це дзеркало, — відповіла Кьяра. — Просто дуже велике.

Вона кинула камінь. Але він… не впав. Він завис над поверхнею, розчинився в повітрі. І в тому місці, де мав торкнутись води, з’явилась… вона сама. Але інша.

✧ Кьяра: Дзеркальна версія

Дівчинка в тій самій куртці, з тим самим волоссям… але очі — холодні, мов світло екрана.

Без емоцій.

На вухах — навушники, по руках — цифрові браслети. Вона мовчки сканує простір навколо, ніби збирає дані.

“Я Кьяра без казок,” — прошепотіла дзеркальна. — “Я знаю відповіді. Я не ставлю питань.”

Кьяра не рухалась. Лише подивилась їй у вічі.

“Але без питань… немає гри,” — тихо сказала вона. І дзеркальна версія розтеклась, мов чорнила по воді.

Іл: Дзеркальний страх ✧

Іл теж побачив себе.

Але… він стояв спиною. Лише коли той повернувся, стало видно — очі не світилися.

Вони були темні. В пальцях — уламки сніжинки. Він тримав її, мов забутий доказ.

“Я Іл, який виріс,” — сказав він. — “Я забув, як ліпити. Забув, як слухати. Я вчуся. Я працюю. Я не граюсь.”

Іл стиснув пальці.

— Але… якщо ти не граєшся, то… для чого ліпив?

Дзеркальний Іл не відповів. Лише зник. Без сліду.

Навколо них вода знову стала рівною. Але тепер вона мʼяко світилась. І в самому центрі з’явилась кругла платформа з кришталу. На ній — одна сніжинка, рівна, повна, справжня.

“Памʼятаєш?” — прошепотів голос Шептуна, далекий, мов вітер у горах.

Кьяра простягнула руку. Сніжинка лягла на долоню — і не розтанула.

— Ми зібрали ще один фрагмент.

І за спиною знову зʼявився шлях. Туман розійшовся. А попереду — темний ліс. Імен багато. Але голосів не чутно.

А серед озера залишився відблиск того, ким би вони стали, якби забули себе…