Розділ 4. Той, хто пам’ятає сніг

Він не наближався. Просто стояв. На тлі сріблястого простору, серед кристалів і північного сяйва, його постать була мовчазною тінню холоду. Морозний Шептун.

Великий вовк, вищий за двері. Його шерсть — не просто біла, а переливчаста, як льодяна річка під місячним світлом. Очі світилися блакитним сяйвом. Не злісним — сумним. Він не гарчав. Не ступав. Просто... дихав. І з кожним подихом повітря перетворювалось на інеєвий малюнок. Кьяра стисла руку Іла.

— Він… бачить нас? — прошепотіла вона.

Шептун кивнув. навколо “Я бачу тих, хто вірить,” — пролунав голос. Але не словами. В голові. Як пісня без нот, як вітер у вухах.

Іл затамував подих.

— Ти... живий? — спитав він уголос.

“Легенда — це те, що живе, поки про неї пам’ятають.”

“Я — пам’ять. Я — пісня, яку співають сніжинки, коли ніхто не чує. Але хтось... змінює мене. Переписує мою пісню.” Шептун опустив голову.

“Я забуваю своє ім’я.”

“Вони хочуть, щоб я став холодом. Страхом. Даними.”

Кьяра ковтнула. Вперше в житті — без жодної іронії.

— Хто “вони”?

Шептун відвів погляд у далечінь, де сріблясті кристали раптом спалахнули синім імпульсом.

“Ті, хто забирає. Вони змінюють казки. Витирають легенди й вставляють у них корисну інформацію.”

“Я не маю сили чинити опір. Але ви — ще маєте.”

Іл зробив крок уперед.

— Як ми можемо допомогти?

“Вам потрібно пройти... мій спогад. Якщо згадаєте мене правильно — я стану собою. І портал збережеться.”

“А якщо — ні?” — прошепотіла Кьяра.

“Тоді Мітосфера почне зникати. Спочатку я. Потім дерева. Потім зорі.”

Морозний Шептун стояв нерухомо, як вітряна статуя. Його дихання було туманом, що писав на повітрі слова, які зникали раніше, ніж діти встигали їх прочитати.

“Якщо ви згодні,” — пролунав знову той голос, уже м’якший, ніби він шепоче через сніг. — “Я відкрию спогад. Але пам’ятайте: те, що ви побачите — не просто картини. Це — частина мене. Частина світу. І, можливо… частина вас.”

Кьяра озирнулась на Іла.

— Це як… гра? Або тест?

Він похитав головою.

— Це як згадати, ким ти був, перш ніж став кимось.

— Оу… філософ. Добре. Я з тобою, — сказала Кьяра, витягнувши з кишені свій детектор, який уже тихенько тремтів у руках.

— Мій компас щойно почав крутитися сам. Це або магія… або щось серйозно не так із батарейкою.

Шептун знову кивнув.

“Тоді — слухайте.” Він підняв морду до неба і завив. Не страшно. А… тужно. Як пісня далекої землі, яка згасає в пам’яті. І в ту ж мить земля під ногами дітей засвітилась лініями. Візерунками. Вони переплелись у круг, що виблискував, як лід під зорями. Він був портал, але не ззовні — всередину. У спогад. У серце легенди.

Іл простягнув руку до Кьяри.

— Підемо разом?

Кьяра посміхнулась, хоч очі в неї трохи тремтіли.

— Тільки не відставай. І не вір усім, хто виглядає знайомо.

Вони ступили одночасно. Сніг закрутився спіраллю. Світ навколо розпався на світло.

А вдалині Морозний Шептун уперше за багато снів… заплющив очі, бо хтось нарешті наважився згадати.