Розділ 3. За склом нічного снігу

Світло не вибухнуло. Воно… текло. Як вода, що запов-нює повітря. Воно витікало з маски тонкою сріблястою лінією, малюючи в повітрі круг із візерунками, схожими на сніжинки, нотні знаки й мапу зоряного неба — все водночас.

— Я нічого не тиснула, чесно, — прошепотіла Кьяра, — але мені вже трохи хочеться назад.

Іл зробив крок уперед. Повітря там було густішим, ніби він ступив у хмару.

— Це не голограма… — прошепотів він.

Перед ними відкрилася арка, схожа на скляне вікно, що тремтіло від вітру. За нею — не кімната. Не будинок. Навіть не ліс. Це був інший світ. Темне нічне небо. Світлові плями вдалині. Величезні кристали, що росли прямо з землі, й виблискували, мов зорі на снігу. Повітря ворушило волосся, хоча жодного протягу не було.

— Це що, казка? — запитала Кьяра, навіть не іронічно.

— Ні. Це… місце, де казки живуть.

 І раптом з неба — ніжно, як пушинка — опустився сніг. Але не білий. Сріблястий. І кожна сніжинка — з візерунком, схожим на мініатюрний символ. Кьяра простягла руку. Сніжинка лягла на долоню… і заспівала. Ледь чутно. Наче по одній ноті.

— Іл… — ї голос був інший. — Цей світ… він живий.

Він кивнув. Він це відчував раніше — в глині, в тиші, в снігах у снах. І тільки тоді вони почули його. Десь далеко, серед кристалів і світла, пролунав низький, протяжний виття. Але не страшний. Сумний. Він ніс у собі щось... забуте. Кьяра здригнулася. — Хтось… там є? Іл нахилив голову. — Вовк. Думаю, це вовк. Але… не звичайний. І тоді сніг перед ними закрутився у спіралі. Прямо на краю порталу.

І з нього вийшов Морозний Шептун.