Розділ 1. Пісня, якої не було

 Небо над Торонто знову було сірим, як стертий олівець. Іл сидів біля вікна на горищі бабусиного будинку й ліпив з глини те, що інші назвали б "нічим"

. — Це просто плямка, Іл, — сказала Кьяра минулого разу, зиркнувши на його виріб. — Або... хм... плямка з носом?

Але цього разу він мовчав. Пальці самі знали, що робити. Глина слухалась — у ній жила якась тиха пісня. Така, яку можна не почути в шумі світу, але яка раптом озивається, коли ти один, і сніг шепоче по шибках.

— Ти знову там, Іл? — гукнула бабуся знизу.

— Так! — крикнув він, не відриваючись.

У кутку стояла стара скриня. Вперше за весь час Іл захотів ї відкрити. Не тому, що шукав щось конкретне. Просто... повітря на горищі наче раптом пахнуло іншим світом. Як морозом перед першим снігом. Кришка скрипнула. Всередині — книги, шкарпетки, кілька іграшок. І — маска. Старовинна, дерев’яна, з вузькими очима і різьбленими візерунками. Її очі дивились на нього, як ніби пам’ятали. Іл торкнувся ї. Спочатку — нічого. А потім — ніжний звук, майже як дзвін крижинки, що впала на струну. У вухах защеміло. Сніг за вікном закрутився в невидимому вітрі, і Іл почув:

“Я — той, кого забули. Я — подих холоду. Згадай мене — і двері відкриються.”

— Чого? — прошепотів він.

Маска засвітилася. На стіні горища проступив слабкий візерунок — круг із лініями, що пульсують

. — Іл!! У тебе там щось вибухнуло?! Я вже йду! Він сховав маску за спину, поки вона дерлась по сходах. А портал уже пульсував