Морозиво з цвяхами

На фоні теплого вечора, де сонце майже торкається горизонту, вона стоїть у білій сукні — ніби вирвана з іншого, світлішого світу. У повітрі — запах квітів і ванільного морозива.
Вона не сама.
Поруч стояв її хлопець — той, хто тримав її руку, але вона не його. І є інший — той, у чиїх очах хочеться втопитися, але він не її. Кожен поруч із кимось іншим, але погляди належать лише їм.
Вона не повинна його кохати. Він для неї — чужий. Але сам його погляд тиснув у грудях, сильніший за будь-які обійми. Він тримає морозиво — ванільне, біле, як її літо. Їсть повільно, спокійно, майже граючись. Поруч із ним дівчина — гарна, доречна... не вона. Але його очі не відриваються від неї.
Їхні погляди зустрілися, і в ту мить світ, здається, затих...
— Хочеш? — запитав він, простягаючи ложечку.
Вона кивнула.
Вони обоє занурили ложку в морозиво. Солодке. Прохолодне. І... різке клацання металу.
Цвях. Один. Другий. Гострі, криваві навіть на вигляд.
Вона дивиться на нього. Він мовчить. Але в його очах — біль. Він знав. Вона теж. Темрява повільно занурює їх у себе.
Вона присідає, стримуючи сльози. Він опускається поруч. Його рука повільно торкається її спини, ковзає теплою долонею, заспокоюючи.
— Ми знищимо одне одного, якщо дамо цьому рости, — шепоче він.
Вона схлипує. Піднімає на нього свої заплакані зелено-карі очі. Хоче щось сказати, але ком у горлі не дає вимовити жодного слова.
Він продовжує дивитися на неї. Його очі — як небо. Його пальці занурюються в її довге каштанове волосся, повільно пропускаючи пасма між ними.
І тоді вона не витримує. Зривається з місця, хапає його в обійми — міцно, боляче, відчайдушно.
А він відповідає.
Його руки стискають її. Його обійми такі ж напружені, такі ж приречені. Він занурює обличчя в її волосся, вдихає її запах, ніби запам'ятовує.
А потім — тиша.
Різкий подих.
Очі розплющуються.
Вона лежить нерухомо, а сльози тихо стікають по обличчю. Обертає голову й вдивляється в темряві у того, хто поруч, — її хлопця, що тихо дрімає біля неї. Вона дивиться, ніжно торкається його обличчя, поцілує його. Він повільно відкриває очі й сонним голосом питає:
— Чому не спиш?
Вона посміхається, але ця посмішка — лише маска болю.
— Все добре... просто кошмар, — шепоче вона, проте в її голосі чутно мимовільну тугу.
Він різко піднімається, його очі зустрічають її заплакане обличчя.
— Ти чого?
— Просто неприємний сон, — видавлює вона слова.
Вони сідають. Він обережно витирає сльози з її щік, каже, що завжди буде поруч, цілує її й ніжно обіймає. Вони сиділи так пару хвилин, поки її сльози не засохли.
— Будемо лягати спати? — спитав він.
Вона хитнула головою.
Вони лягають, і він обіймає її міцно. Вона притуляється до нього, намагаючись знайти хоч краплю спокою. Проте навіть у теплому колі його обіймів думки неблаганно повертаються до нього — до образу зради, що залишився з нею назавжди.
Її серце кричить: «Я кохаю тебе!», але гордість і страх зради не дозволяють остаточно пробачити. Вона розуміє, що жити без спогадів неможливо, і що, незважаючи на нове тепло, частина її завжди належатиме тому, хто колись зробив болючу помилку, хто залишив незгладимий слід у її душі.
І саме цей розкол — між спогадами й новою надією — розбиває її серце щоразу, коли вона закриває очі, намагаючись заснути. Вона бачить його — того, кого ніколи не перестане кохати. Того, у кого залишилося її серце.

Примітка автора:
«Морозиво з цвяхами» — це найперша історія, яку я написала. Саме вона дала мені сміливість наважитися на щось більше і почати писати книги.

Для мене ця історія на папері вже має свій фінал — я поставила крапку. Але життя постійно змінюється, і в моїй уяві ці персонажі продовжують жити далі... Чим ця картина закінчується саме для вас? Чи залишаться ці «цвяхи» лише спогадом, чи доля поверне все інакше? Поділіться своїми думками в коментарях — мені дуже цікаво, яке продовження цієї історії ви бачите у своїй голові!