І. ПОБУТОВЩИНА

          Джозеф знав, що Емілі не любить їсти пластівці без молока. Але от заковика, молока як раз не було. Тож, коли він покликав її снідати, вона з кислим обличчям поглянула на нього, буцімто він винен у тому, що немає молока.
          - Молока немає, - мовив Джозеф.
          - Я бачу… 
          - Доведеться їсти без.
          - Ні. Ти підеш за ним, - спокійно сказала Емілі, схиляючи голову набік.
          - Зараз? – здивувався Джозеф. 
          - А коли я снідати буду? Після завтра? Звичайно що зараз. І, не забуть купити квас, мені немає чого пити під час роботи.
          Джозеф нічого не відповів, він просто взяв своє сіре пальто, та вийшов за двері. На порозі його зустрів холодний осінній вітер, через який він різко сховав руки у глибокі кишені пальта, і згорбився, ніби намагаючись скрутитися калачиком. Він покрокував рівним тротуаром, прямо до магазину, який працював вже з восьмої ранку. Дорогою до магазину, Джозеф думав про щось велике, це були думки про космос, зорі; він часто про таке думав, особливо коли споглядав за нічним небом цілу ніч. Але йому ніколи не вдавалося досидіти до ранку, бо Емілі, якій самій страшно було спати, постійно кликала до назад до ліжка. Тож він дивився на небо і в день, але у цю пору були темні сірі хмари, що міцно стягували небо, не даючи жодному прозорому, золотому променю, попасти на землю та освітити своєю благодаттю й місто. Це засмучувало Джозефа, адже він більше любив літо, яке в свою чергу ненавиділа Емілі, вона тяжіла до естетики готичної осені, та зими. Зиму вона любила найбільше, адже у цей час багато свят, і до того ж, вона народилася зимою. Саме з цими думками, і крокував зараз Джозеф, сам не розуміючи того, чому вони саме зараз у такій формі, відвідали й без того його болючу голову.
          Прийшовши в магазин, Джозеф одразу пішов до полиць з молоком, обирав дуже ретельно, з гарною аурою та думками, аби це молоко не заразилося темрявою ( так йому веліла роботи Емілі, вона це звісно ніяк не перевірить, але Джозеф все ж, виконував це, бо коли він не зробив цього, їй справді в той день стало погано ). Він вибрав молоко з 2,5 відсотків жиру, з світло-фіолетовою упаковкою, хоч були і білі, але Емілі пила саме з світло-фіолетової, це було дуже важливим аспектом при вживанні молока. Разом з цим захопив квас, який Емілі випивала літрами, хоч їй він був не корисний, адже її аналізи показали підвищений рівень цукру. Проте Джозеф всеодно купував їй цей, - як вона казала, золотий напій, аби не вислухати постійні скарги.
          На касі, коли він прийшов розраховуватись, Джозеф зустрів знайому касирку, молоду дівчину яка буквально пару місяців назад, проходила у цьому магазині стажування. Вона низька за зростом, з теплою людською шкірою, та світлим волоссям, котре вона збирає у недбалий пучок на потилиці. Одягнена в чорні штані та футболку, поверх якої сірий фартух з білим бейджиком з написом «КАСИРКА», вона люб’язно усміхалася Джозефу, бо той у перші її дні стажування, казав їй слова підтримки, коли розраховувався на касі.
          - Як ся маєте, пане Вілич? – спитала вона.
          - Цілком нормально, от прийшов за молоком своїй дружині, сказала не буде снідати пластівці без молока. А я ж не можу дозволити, аби вона лишилася без сніданку. – Понуро відповів Джозеф, але хоч якось вичавив з себе скромну усмішку.
          - Розумію вас.
          - Перепрошую, будь ласка, але ви не розумієте мене, - лагідно заперечив Джозеф, аби не образити молоду касирку тоном. – Проте, я розумію, ви кажете це чисто з люб’язності, за що я вам дуже дякую.
          - Завжди будь ласка! – усміхнулась касирка. 
          Поки Джозефа розраховували, він почув за спиною чийсь раптовий вибух сміху, а коли обернувся аби подивитися від кого він лунав, то зрозумів, що обговорюють саме його, або скоріше за все дружину. Молода касирка помітила перелякане обличчя Джозефа, і лагідно заспокоїла.
          - Не звертайте на них уваги, у вас прекрасна родина. Я бажаю вам удвох великого щастя.
          - Дуже дякую! – відповів Джозеф, і аж розцвів.
          Розплатившись, та пішовши з магазину, Джозеф знову дивився на небо та думав про зорі, планети, галактики, можливо навіть інші виміри. Уява раптово розвила цілу купу картин, таких ясних й яскравих, що у цій частині свідомості, йому хотілося лишатися вічно.
          Удома його вже чекала Емілі, яка тримала згорнуті руки перед собою, та суворим поглядом спостерігала за чоловіком.
          - Ти довго. – Холодно, холодніше за осінній вітер мовила вона.
          - Каса не працювала, - швидко збрехав Джозеф.
          - Знаю, що брехня. Знову балакав з тією молодою касиркою?
          - Навіть якщо так, то що? Хіба я не можу розмовляти з людьми? – обурився Джозеф, повісивши пальто на вішалку.
          - Можеш, але не з такими як вона, - твердо мовила Емілі.
          - Цікаво, якими такими?
          Емілі деякий час помовчала.
          - Гарними! – вилетіло з неї.
          - Емілі, люба, тільки не починай знову, - благально застогнав Джозеф. – Ти ж знаєш, я ніколи не зраджу тобі. Навіть якби ми не були зарученими, я б всеодно лишався вірним тобі. – Він певний час помовчав, дивлячись на дружину. А потім усміхнувся, показав їй пачку молока в одній руці, а квас в іншій. – Я купив тобі що ти просила.
          Емілі усміхнулась кутиком вуст, і взявши дві пачки, тепло відповіла:
          - Красно дякую. Я ледве з голоду не померла.
          Тепер сніданок нарешті відбувся, Емілі налила молока до пластівців, і з величезним задоволенням проковтнула їх, всю тарілку. Найголовнішим ритуалом при будь якій порі вживанню їжі, було зробити собі чаю, налити по самі краї гарячої води, а потім поставити, і чекати поки він охолоне, щоб смачно його випити. А до того часу пити квас, який дуже добре смакував. За їжею, Джозеф майже не розмовляв з Емілі, адже вона не дуже любила балакати за їжею, тож їй краще зберігати повну тишу, і мовчання. Навіть годинник який тік-тікав на кухні, заважав її сприйняття їжі, тож на час трапези, Джозеф зупиняв годинник.
          Тільки після завершення сніданку, Джозеф знову міг повернути годинник до роботу, та трохи побалакати з дружиною.
          - Чим плануєш сьогодні займатися? – запитав він, адже знав, Емілі любить коли цікавляться її справами, бо це дасть їй зайвий раз поговорити про своє Мистецтво.
          - Сьогодні, та не чим таким.
          - Як це? – здивувався Джозеф, вкрай не очікуючи почути таку відповідь.
          - А от так. Не чим таким. – Знову сонно відповіла Емілі, повільно мішаючи цукор у чаї. – Криза у мене, нічого не малюється, все крутиться довкола одного і того самого, тим паче вже як два роки минуло з цієї трагедії.
          - Емілі… - лагідно проказав Джозеф, усміхнувшись кутиком вуст. Він зробив цей жест дуже обережно, адже знав, яка Емілі чуттєва до подібних проявів уваги. – Тобі не варто про це весь час думати. У цьому звісно є сенс, визнаю, з брешу якщо скажу, буцім це безкорисно. Але зрозумій, це нічого не поверне. Я розумію, що під час творчої кризи тебе накриває по-особливому, стосовно цих спогадів. Їх варто цінувати, але не роби з них єдину цінність у своєму житті. Адже воно в тебе дуже барвисте, і різноманітне.
          - Красно дякую, Джозеф, - усміхнулась Емілі. – Твої слова дуже проникливо діють на мою хворобливу душу. Але все ж, я маю себе чимось зайняти, якщо не малюванням, то читанням.
          - Що будеш читати? – запитав Джозеф, теж знаючи про те, як Емілі любить коли в неї це питають, і вже заздалегідь знав відповідь.
          - Як добре, що ти спитав! – нарешті широко усміхнулась Емілі, схиливши голову набік. Вона тримала в одній руці філіжанку з чаєм, обов’язково в лівій руці, і, щоб з тієї сторони звідки вона п’є, внизу не було жодного малюнка. – Я буду читати Говарда Філіпса Лавкрафта, але поки точно не скажу який саме твір. Треба відкрити його том, і вибрати щось для себе. 
          Так і закінчилась ранкова розмова між Емілі та Джозефом. Він у свою чергу, пішов працювати у свою кімнату, адже його робота була в онлайні. Так розпочався їхній день, який вони всі проведуть цілковито по-своєму, кожна людина сама собі й так цілий день, до поки не перестрінуться на обід чи взагалі вечерю.