Мороз і Сонце. Алгоритм свята

— А хай тобі! — голосно вилаявся Дан Мороз, коли в будинку раптом згасло світло. — Бісове створіння.

Попри те, що років Дану Морозу накапало трохи більше тридцяти, лаятися він умів по-справжньому: соковито, майже мистецьки. Можна сказати — дбайливо зберігаючи найкращі традиції усної народної творчості: від давно забутих до цілком сучасних. Навіть вносив до малих жанрів самобутність, запозичену від закордонних колег-програмістів. Тобто плекав, збагачував, варіював.

Особливо красномовно Дан Мороз оспівував численні дроти на підлозі, в яких заплутався в потемках. Але, не згубивши войовничого духу, все ж гордо вистояв на своїх двох, а коли впав — героїчно підвівся, тримаючись за стіну. Адже помста — велике діло, живе. Тим паче, коли йдеться про воронів — давніх ворогів будь-якого великого айтішника.

На жаль, ніхто не міг оцінити подвигу Мороза: ні того, як він скидав пута дротів тремтячою рукою, ні того, як повз, коли вже не міг іти, ні того, як навпомацки шукав вихід. Ніхто не бачив і як, коли відчинилися неслухняні двері, на голову Морозові впала величезна купа снігу. Ніхто й тоді не міг оцінити багатогранності його живого слова.

Бо жив Дан Мороз один-однісінький. Та що там — один-одинцем. На самому краєчку небагатолюдного містечка, в далині від людей. Та жити це Морозові не заважало: людей він не любив, а в деякі моменти відверто зневажав, вважаючи їх здебільшого істотами нерозумними, іноді — безкорисними, а найчастіше взагалі не стримувався в оцінці скупих людських здібностей.

Сам же Дан Мороз був кмітливий і передбачливий. Тому, заздалегідь знаючи підступний характер воронів, наполегливо рушив, розгрібаючи ногами сніг, по припасену саме для таких випадків палицю. Потім довго та завзято лупцював нею по гілках навколишніх дерев, завдаючи непоправної шкоди психічному здоров’ю воронів.

— На тобі, тримай. Опудало мохнате.

Коли всі до одної ворони, шоковані, відлетіли до сусідньої дільниці й жодної не залишилося навіть на паркані, Дан Мороз грізно потрусив палицею в повітрі, на весь голос підказуючи безпутнім правильний напрямок. У серцях він жбурнув палицю в сніг, але, згадавши підступний характер птахів, підняв її й обачливо приховав за хатою. А вже потім узявся завзято копирсатися в розкуйовдженій воронами зовнішній проводці.

Хоч, як уже було зазначено, Дан Мороз відзначався вправністю та завзяттям, полагодити все одразу не вдалося. Він смикав численні дроти, міняв червоний-блакитний місцями, рясно на них хекав, підкріплюючи дії багатоповерховими магічними заклинаннями. Потім волею долі щось до чогось доєднав — і дроти, кілька разів загрозливо заіскривши, нарешті дали дорогу світлу. Дан Мороз себе похвалив і недолугою качкою поковз по слизькому снігу в напрямку до хати…

Але мить натхнення було втрачено остаточно.

Річ у тім, що багато років Дан Мороз був зайнятий однією великою проблемою: писав диво-алгоритм створення найдивовижнішої сніжинки в світі. Цій справі було присвячено більшість його вільного та — чого вже там! — і робочого часу. Він наполегливо йшов до своєї мрії й яскраво уявляв, як його творіння в колбі прикрашає Лувр, а численні фотографи рвуться із штанів, аби навіки зберегти згадку про шедевр морозного мистецтва.

Чим же інші сніжинки не такі? — поцікавиться допитливий читач. А нічим. Просто Дан Мороз знав, що може більше: краще, досконаліше, тендітніше, перлистіше — і так далі, в тому ж дусі.

Збагнувши, що цього разу муза розтанула, як сніг під вилитим на нього окропом, наш кмітливий айтішник звернувся до іншого улюбленого хобі. Бігаючи пальцями по клавіатурі, він підключив численні вуличні камери й прийнявся вишукувати відповідну жертву. І знайшов! Хай йому, знайшов! Дан Мороз радісно загигикав, побачивши у сусідньому дворі стару відьму Марусю. Доказів її відьмівської сутності, щоправда, він не мав, але кілька років впевнено підозрював. Хто ж би ще міг гримати у двері, якщо в айтішника голосно волала музика, а потім безслідно випаровуватися, коли він відчиняв? Або писати відверто неправдиві доноси сільському голові про нелегальне підключення ним до електророзподільного щитку? Тільки справжня, як сніг у лютому, шкідлива відьма.  

Дан Мороз завзято застукав пальцями по клавішах, на ходу вигадуючи складну програму, і, коли Маруся підійшла до курника, потужна завірюха налетіла на відьму з-за спини, кинувши обличчям у сніг. Винахідливий жартівник довго реготав, спостерігаючи за невдалими спробами старої піднятися. Та відьма виявилася на диво стійкою, зайвий раз підтверджуючи власну темну сутність: не тільки підвелася, а ще й заходилася лаятися гучніше за саму хуртовину та махати на пургу грізним віником. Завірюха, підібравши облізлого сніжного хвоста, поспіхом від старої дала дьору. 

Обурений айтішник мужньо визнав програш раунду нетитульного й доволі циклічного двобою з Марусею та звернув зрілий погляд на верескливих дітлахів, що з санками і з упертістю альпіністів лізли на засніжений пагорб. Діти мають сидіти вдома й висовувати носа тільки після повних двадцяти восьми — саме таке принципове бачення було в програміста. Для стримування цієї галасливої напасті людство й вигадало телефони та інші корисні ґаджети. Дан Мороз активно заходився за допомогою вигадливої програми сипати їм за коміри сніг, а рожеві щоки морозити пекучим холодом. Та дошкульній дітворі всі прокази Мороза виявилися ні до чого: вони тільки ще голосніше сміялися й наполегливіше лізли в самий сніг.

Дан Мороз у серцях захлопнув кришку ноутбука. Встав. Кроками описав по кімнаті невеличке магічне коло. Постовбичив у самому його центрі. Багатозначно почесав потилицю. Обійшов власні володіння ще раз.