Свято?

Блідий місяць височів над засніженою грудневою вулицею. Вона нагадувала міст, що поєднував нічні вогні невеличкого міста з давніми лісами, які простяглися на його околицях. Вулиця була забудована старовинними будинками, що всім своїм виглядом благали реставрації. Колишні маєтки тепер були звичайними багатоквартирними будинками, і лише їхня велична архітектура нагадувала про колишню славу дворянських часів.

Старі ліхтарі, деякі з яких навіть не працювали, тьмяно освітлювали вулицю, але світло з вікон будинків навколо робило це набагато краще. Одне з таких вікон виділялося пластиковою рамою, на відміну від інших, у яких вона була дерев'яною. Те вікно сяяло різнокольоровими вогнями гірлянд. А за ним вирував справжній бенкет.

Тепле світло старої люстри осявало невелику кімнату, наповнену гучними розмовами й невмирущими хітами Сердючки, що гриміли з колонок.

— Я йому кажу, Діма, яким треба бути ідіотом, щоб таке сказати декану? Всі ж знають, як він легко ображається на дрібниці, а тут таке ляпнути! — захоплено виголошував молодий світловолосий хлопець на ім'я Андрій. Його язик уже трохи заплітався від випитого алкоголю.

— І жартів не розуміє, — пробурмотів собі під ніс низькорослий, товстий хлопець, що сидів збоку.

— Ось-ось, Даня, правильні речі кажеш, — підтримав Андрій.

Андрій продовжував свій монолог, а решта — високий темноволосий хлопець Степан і дівчина Андрія, Злата, ім'я якої відповідало барвам її довгого волосся — активно слухали, тільки зрідка перебиваючи його.

Раптом його нескінченну промову перервав стукіт у двері.

— Хто це там? — обурено пробурмотів Андрій, підводячись із дивану. Проковилявши коридором, він відчинив двері. Перед ним постав високий старий чоловік із довгими сивими вусами. Однак старий не виглядав обуреним — від нього віяло доброзичливістю, що одразу здивувало Андрія, який уже налаштувався на сварку.

— Я розумію, ви молоді, хочете погуляти, повеселитися. Але можна, будь ласка, трохи тихіше? Хоч я й на пенсії, але теж хотілося б поспати, — з дружньою посмішкою прохрипів старий.

Андрій, ошелешений добротою дідуся, трохи розгублено відповів:

— Звісно, вибачте.

Подивившись, як старий повільно спускається вниз до своєї квартири, хлопець зачинив двері та попрямував назад до кімнати, де, без його невпинних монологів, усі вже напевно засумували.

Але щойно Андрій переступив поріг кімнати, вся квартира поринула в безмежну темряву. Музика стихла, розмови друзів обірвалися.

— Андрію, куди ти подів світло? Тільки ти прийшов, і воно зникло, — іронічно зауважила Злата.

— Я навіть не знаю, — здивовано відповів Андрій, здається, миттєво протризвівши.

— Ні зв’язку, ні інтернету, — трохи обурено констатував Степан, дивлячись у свій телефон.

— Ого, подивіться на хуртовину на вулиці! — вигукнула Злата, дивлячись у вікно. — Не дивно, що світло зникло.

— Напевно, десь провід обірвався, — підтримав Андрій, повертаючись на диван.

Кімнату освітило біле світло телефонних ліхтариків.

— Якось нудно, — зауважив Степан, оглядаючись навколо.

Андрій трохи подумав і раптом вигукнув:

— Зачекайте, я зараз! — Він побіг у глиб квартири, а за кілька хвилин повернувся зі свічками. Розставляючи їх на столі, сказав: — Давайте розповідати страшні історії!

— Я не буду. Я не знаю ніяких історій, — заперечив Степан.

— А мені подобається ідея, — підтримала Злата. — Все одно робити нічого, а так хоч якась розвага.

Біле світло ліхтариків згасло, натомість його замінило тепле, помаранчеве світло свічок.

— Ну що ж, я перший, — заявив Андрій. Задумливо подивившись на стелю, перевівши після того погляд на недопиту пляшку з алкоголем. — Точно... — тихо пробубонів він собі під ніс, починаючи свою розповідь:

Цю історію часто розповідав мені дід, коли я приїздив до нього в село. Сталося це ще в 90-ті. Жив якось у селі чоловік на ім'я Сергій, і любив він випити. Однієї зимової ночі, після чергової п'янки, повертався він додому. А дім його давно вже був занедбаний: стіни облуплені, дах підтікав, а всередині — суцільний безлад. Дім старий, а Сергій, по господарству особливо нічого не робив.

І пошепки між собою люди говорили, що в тому домі годованець живе. Казали, що він злий, бо господар знущається з дому. Але хто серйозно буде вірити в годованця? Ось і Сергій не вірив.

Того вечора він ледве дійшов до дому, завалився до хати, упав на підлогу. Раптом здалося йому, що хтось по хаті ходить, але він на те уваги не звернув, думаючи, що то йому здалося. Безлад та постійні п’янки Сергія набридли годованцю. Він терпів, терпів, але тієї ночі вирішив помститися.

Сергій різко відчув, як стало важко дихати. Ніби щось на нього тиснуло. Йому здалося, що з темряви в кутках почали виходити тіні. Вони шепотіли, крутилися навколо нього, сміялися тихо й зловісно. Сергій почав відбиватися руками, але вони ніби проходили крізь нього. Потім він почув скрегіт — ніби хтось шкрябає по стінах. І тут почалося найстрашніше.

Його дім, здавалося, ожив. Стіни почали ворушитися, підлога під ногами здригалася, наче щось намагалося вирватися з-під неї. Раптом Сергій побачив перед собою обличчя — величезне, спотворене, перекошене злістю. Воно дивилося прямо на нього, мовчки, ніби чекаючи на щось. І раптом з-за спини почувся низький голос, такий, наче виринув із самого пекла: "Досить, Сергію. Тобі пити!".

Він закричав і кинувся до дверей, але якась сила тримала їх, не даючи Сергію втекти. Вікна почорніли, ніби за ними більше не було світу. Дім з усіх боків почав стискатися. Сергій відчув, що він замкнутий у цьому страшному місці, ніби назавжди.