Розділ 66. Втеча до межі

Ліс навколо них перетворився на розмиту, чорно-білу смугу. Вони бігли, не озираючись, обпалюючи легені холодним повітрям, женучи перед собою весь накопичений за довгі місяці страх, розпач і втому. Позаду, там, де стояла садиба Мари, небо пульсувало багряними спалахами, а гуркіт битви двох темних божеств ще довго лунав над верхівками дерев, нагадуючи, що загроза не зникла, а лише відступила на кілька кроків. Тут не було часу на роздуми, відпочинок чи нові знайомства — лише шалений біг уперед, стиснутий у тугий вузол напруги.

На короткому перепочинку біля роздоріжжя трьох вікових ялин, поки Павуча Мати заплутувала їхній слід складними чарами, сплетеними зі сріблястих ниток, Ярослав і Святослав опинилися поруч. Вовкулака, важко дихаючи й підтримуючи рукою бік, глянув на хлопця поглядом, у якому не залишилося колишньої ворожнечі чи недовіри — лише мовчазна, чоловіча повага.

— Ну що, отроче... Схоже, твоя подорож нашими стежками добігає кінця, — тихо промовив Слав, стиснувши плече Ярослава своєю міцною рукою. — Ти вижив там, де інші не протрималися б і дня. Якщо виберешся туди, звідки прийшов... згадуй іноді наш ліс.

— Дякую тобі за все, Славе, — відповів Ярослав, відчуваючи, як у грудях стискається важкий вузол прощання. — Бережи Лютаву. І... якщо це справді кінець моєї дороги тут, я радий, що зустрів вас усіх.

Поруч із ними стояла Бажана. В її очах більше не було ані краплі колишніх сумнівів. Вона була спокійна, непохитна й сповнена тієї нової, зрілої сили, яку здобула як справжня Борова Матір. Вона зробила рішучий крок до Ярослава, дивлячись на нього так, ніби хотіла навічно закарбувати цей образ у пам'яті.

— Твоє місце не тут, Ярославе, — сказала вона чітко й твердо. — Ти пройшов свій урок, ти витягнув нас із найглибших вирв, але тепер ти маєш повернутися додому. Я зроблю все можливе, щоб відправити тебе за межу, навіть якщо для цього доведеться віддати останню краплю моєї лісової сили. Ти більше не будеш розмінною монетою для богів.

Павуча Мати, яка безшумно виросла з-за тіней дерев, підійшла ближче. Її численні очі холодно й розважливо дивилися вперед, туди, де простягалася прихована від людських очей Межа. Володарка павутиння мала власні причини закрити цю тріщину у світобудові раз і назавжди: нескінченний хаос Чорнобога та амбіції північних архієреїв загрожували зруйнувати саму архітектуру доль, якою вона керувала віками. Закриття Межі означало стабільність для її павутиння, і вона збиралася довести цю справу до кінця.

— Часу немає, — пролунав її тихий, кришталевий голос. — Вони оговтаються швидше, ніж ми думаємо. Рушаємо.

Вони кинулися далі, долаючи останні кілометри крізь густий чагарник, доки перед ними не виросло знайоме перехрестя — те саме древнє, закинуте місце, де сходилися три дороги на краю світобудови. Повітря тут мерехтіло сірими розломами, а земля пахла вологою сталлю та озоном.

Межа була вже близько.