Розділ 63. Пропозиція Бажани

Холодне, сіре світло північної садиби просочувалося крізь масивні залізні ґрати високого вікна, вихоплюючи з напівтемряви кам’яної зали втомлені, виснажені обличчя бранців. Усіх їх — Ярослава, Ледею, Святослава та саму Бажану, яку разом зі Славком притягли сюди після провалу переговорів, — зібрали в одному просторі. Це було продумане рішення Мари: тримати всі ключові фігури на виду, перетворивши їх на спільних бранців крижаної в’язниці.

Посеред зали панувала важка, гнітюча тиша, яку порушувало лише рівне дихання варти за дверима. Ярослав сидів на холодному камені в дальньому кутку, притулившись спиною до стіни, з порожнім і відстороненим поглядом. Його зрадили, його плани розсипалися на порох, а життя висіло на волосині через чужі амбіції та божественні борги.

Ледея стояла неподалік, дивлячись на нього з гірким, нестерпним болем у прозорих очах, проте не наважувалася підійти чи порушити цю мовчанку. Святослав сидів поруч із нею, обійнявши себе за плечі та намагаючись відігріти змерзлі пальці.

З протилежного боку зали до них повільно підійшла Бажана. На її обличчі більше не було тієї задерикуватої юнацької гордовитості чи розгубленості, з якою вона колись тікала з рідного дому. Тепер перед ними стояла жінка, чия душа гартувалася у вогні важких виборів, втрат і відповідальності.

Вона зупинилася за кілька кроків від Ярослава, дивлячись на нього довго й зосереджено.

— Ярославе...

Її голос пролунав тихо, але в ньому не було ані тремтіння, ані старих образ.

Хлопець підняв голову, зустрівшись із нею поглядом. Між ними повисла величезна прірва всього, що сталося за ці місяці, — від перших кроків на спільному тракті до роздоріжжя біля нових лісів Ратибора. Але дивним чином зараз цей погляд не ніс у собі ані докору, ані злості. Це було мовчазне, зріле визнання двох людей, які пройшли через надто швидке й жорстоке дорослішання.

— Ти не повинна була сюди йти, Бажано, — сказав він нарешті, хрипко й утомлено. — Твоє місце тепер там, у твоєму бору, поруч із твоїм чоловіком. Навіщо ти ризикувала всім заради чужинця?

Бажана гірко, але спокійно посміхнулася, опустивши очі на замерзлий камінь під ногами.

— Я не могла інакше, Ярославе. Ти дав мені урок, який перевернув усе моє життя. Ти навчив мене дивитися в обличчя страху й не ховатися за чужими спинами. Коли я дізналася, що ти тут, у пастці через борги, які тебе не стосуються, я зрозуміла: моя свобода нічого не варта, якщо я просто заплющу очі й дозволю тобі згинути на цьому вівтарі.

Вона різко підняла підборіддя, і в її очах спалахнув твердий, непохитний вогонь власної волі.

— Я знаю, що робити, — промовила вона голосніше, дивлячись на залізні двері, за якими перебувала Мара.

Ярослав насупився.

— Бажано...

Але вона вже прийняла рішення.

За кілька хвилин бранців вивели до головної зали, де за високим кам’яним столом сиділа володарка зими. Мара байдуже перебирала тонкі аркуші з архівними списками душ, коли Бажана зробила рішучий крок уперед.

— Зупинись, Маро! Вислухай мене ще раз.

Мара навіть не підняла голови.

— Я вже чула твою пропозицію щодо ресурсів, Борова Мати. Вона мене не зацікавила.

— Це інша пропозиція.

Тонкі пальці Мари завмерли над аркушем.

Бажана зробила ще один крок.

— Я не знаю, чого ти насправді вимагаєш від Ледеї. Але знаю, чому Ярослав опинився в центрі цієї угоди. Тобі потрібна сутність, яка здатна виконати умови прадавнього ритуалу і закрити межу навіки.

Ярослав різко підвів голову.

— Бажано, не треба...

Вона не звернула на нього уваги.

— Забери мене.

У залі запала така мертва тиша, що здавалося, ніби замерзли самі стіни. Ярослав різко підвівся на ноги.

— Бажано, ти з глузду з'їхала?!

— Ні, я не з'їхала, Ярославе.

Вона говорила спокійно, не відводячи погляду від Мари.

— Я пропоную себе замість нього. Я — Борова Матір, володарка нових лісів, носійка живої магії природи. Моє єство наповнене силою землі, а моя сутність пов’язана з життям, ростом і відновленням. Якщо тобі потрібна жива сила, здатна замкнути цей вузол, — візьми її в мене.

Ярослав похитав головою.

— Ти навіть не знаєш, що саме пропонуєш!

— Знаю достатньо.

Бажана нарешті подивилася на нього.

— І знаю, що ти не дозволиш мені зробити це, якщо я попрошу тебе про дозвіл. Тому я просто роблю те, що вважаю правильним.

— Бажано...

— Досить, Ярославе.

Вона знову повернулася до Мари.

— Заміни ним мене. Звільни його та Ледею, а моє життя й мою силу поклади на свої північні вівтарі.

Мара повільно відклала папери.

Вона вперше уважно, з неприхованим професійним інтересом оглянула Бажану з голови до ніг. На її блідому обличчі з’явилася тінь скептичної усмішки.

— Цікава пропозиція, дівчино, — пролунав її шелесткий голос. — Але ти не розумієш головного. Я не можу просто замінити одну жертву іншою лише тому, що хтось добровільно погодився померти.

Бажана не ворухнулася.

— Тоді поясни.

Мара підвела на неї очі.

— Ярослав — не просто смертний. Його сутність чужа цьому світові, а головне - він людина. Справжня людина. Саме тому його можна використати як ключ до того, що стоїть між світами. Ледея запропонувала мені свою свободу в обмін на його життя, і я погодилася на цей обмін, бо він відповідав стародавнім законам. Але вона відмовилася від угоди в останню мить.

Мара зробила коротку паузу.

— Ти ж пропонуєш інше. Ти хочеш, щоб я замінила чужинський ключ живою сутністю Борової Матері. Це може спрацювати. А може — ні.

У погляді Бажани не здригнулося нічого.

— То перевір.

Цього разу Мара справді зацікавилася.

— Ти готова ризикнути не лише життям, а й самим існуванням своєї сутності?

— Якщо це врятує їх — так.

Мара довго мовчала. Десь за стінами садиби прокотився глухий гуркіт. Камінь під ногами ледь помітно здригнувся. Усі четверо бранців одночасно підняли голови. Мара повільно перевела погляд на вузьке вікно. Вона відчула це першою. Чорнобог наближався.