Розділ 62. Нитки допомоги

Густий мох м'яко пружинив під ногами, коли Лютава продиралася крізь непролазні хащі пралісу, де повітря густо пахло вологою землею, старим павутинням та прадавньою магією. Кожен крок давався все важче — не лише через втому чи морозний вітер, що пронизував легкий плащ, а й через те нове, тендітне відчуття всередині, яке вона тепер носила під серцем. Вона притискала долоню до живота, наче боячись, що холодний зовнішній світ зможе зашкодити крихітному життю.

Нарешті перед нею розступилися вікові дуби, відкриваючи знайому, сховану від сторонніх очей галявину. Посеред неї височів грандіозний трон, сплетений із гігантських коренів, укритих мерехтливим сріблястим павутинням, яке тяглося від землі до самісінького неба, з'єднуючи незримими нитками мільйони людських і божественних доль.

Там, у центрі цього сяючого кокона, сиділа Павуча Мати. Її численні очі дивилися на світ із вічною, непохитною мудрістю, а тонкі пальці невтомно перебирали золоті й чорні нитки.

Лютава впала на коліна біля підніжжя трону, важко дихаючи. Слова застрягали в горлі, але їй навіть не довелося починати розповідь.

Павуча Мати повільно опустила погляд на дівчину. Її обличчя не виражало ані подиву, ані тривоги — лише спокійне, всеосяжне розуміння. Вона простягнула довгий, тонкий палець і торкнулася невидимої нитки, що випромінювала м'яке світло біля самого живота полуночниці.

— Тобі не потрібно нічого пояснювати, дитино моя, — пролунав тихий, дзвінкий, немов кришталевий дзвін, голос богині. — Я бачу твої нитки. Я бачу тривогу, що розриває твоє серце, і я бачу ще одну, нову й тремтливу нитку життя, яка щойно вплелася у твоє єство. Ти носиш під серцем плід союзу вовкулаки та полуночниці — унікальний паросток нової раси, чия кров поєднує в собі і темну мудрість ночі, і дику міць звіра.

Лютава здригнулася, відчуваючи сльози на очах, і випалила все на одному диханні:

— Вони в пастці, Мати! Слав і Бажана схоплені в садибі Мари! А Ярослав та Ледея — бранці на вівтарі, і на них іде чорна армія Чорнобога! Я не встигну сама, я не маю сили їх урятувати! Допоможи мені, благаю!

Павуча Мати замовкла на мить, а її численні очі зазирнули кудись крізь простір і час. У її рішенні зійшлися одразу кілька мотивів.

По-перше, давній борг перед Моровицею, котра свого часу дозволила розплутати чимало таємниць межі. По-друге — чистий науковий, майже дослідницький інтерес, подібний до того, що рухав Трясовицею в її експериментах. Дитина, яку носила Лютава, була унікальним прецедентом, викликом законам природи, і Павуча Мати аж ніяк не хотіла допустити, щоб цей світ знищили хаос Чорнобога та жорстокість Мари раніше, ніж розгорнеться новий виток еволюції доль.

Володарка павутиння повільно піднялася зі свого кореневого трону, а її довгі сріблясті нитки захиталися навколо, наповнюючи галявину потужною, нестримною магією.

— Встань, полуночнице, — промовила вона твердо. — Ми не дозволимо темряві зруйнувати те, що лише починає проростати. Я допоможу тобі витягти твоїх близьких із крижаної пастки Мари.

Вона різко змахнула рукою, і перед Лютавою в повітрі спалахнула товста, сяюча багряним світлом нитка, що вказувала шлях на північ.

— Але ми не просто підемо туди звільняти бранців, — додала Павуча Мати, і в її погляді промайнула хижа, велична рішучість. — Скористаємося моментом, коли Чорнобог сунеться зі своєю армією до ворогів. Ми не просто розіб'ємо їхні ланцюги — ми закриємо межу раз і назавжди, обірвавши всі кінці, якими вони тримають цей світ у страху. Готуйся, Лютаво. Нитки вже зв'язані, і вороття немає.