Розділ 60. Шепіт темних вітрів

Холодні, невидимі для людського ока потоки повітря несли Лихоманицю над замерзлими верхівками північних лісів. Вона пересувалася не як жива істота, а як смертоносна тінь — клубок сухих голок і злого наміру, що розривав крижане небо. Її серце калатало не від втоми, а від звірячого, липкого страху, який виявився сильнішим за будь-яку лояльність до господині садиби чи родинні зв'язки з Трясовицею. Вона знала: якщо приховати правду від Володаря Наві, її кістки розсиплються на попіл ще до того, як закінчиться ця зима. Страх перед Чорнобогом панував над усім іншим, змушуючи кожного плазувати перед його темним троном.

За лічені хвилини простір навколо неї згустився, перетворившись на чорну, пропахлу сіркою та мертвою водою завісу. Лихоманиця опустилася на чорні плити гігантського замку Чорнобога, де навіть факели палали неживим багряним полум'ям. Падаючи на коліна перед високим троном, вона тремтячим, злим голосом випалила головну новину:

— Володарю... Чистокровний отрок... Він не на болотах. Його схопила Мара. Він зараз у її північній садибі разом із Моровицею!

На тронному помості запала тяжка, моторошна тиша. Чорнобог сидів нерухомо, спершись підборіддям на чорну металеву рукавицю. Його обличчя ховалося в тіні масивного шолома, але в прорізах для очей спалахнули два криваві вогники.

Коли холодна лють опанувала темним божеством, повітря у величезній залі затремтіло, а стіни вкрилися товстою чорною інею. Для нього це була не просто втрата здобичі — це був виклик його абсолютній владі над межами світів. Одноосібне рішення Мари забрати його головний ключ руйнувало всі його плани.

— Мара вирішила зіграти у власну гру... — голос Чорнобога пролунав, мов гуркіт далекого крижаного обвалу. — Вона занадто повірила в недоторканність своїх північних архівів.

Він різко піднявся з трону, відкидаючи важкий чорний плащ назад.

— Збирати варту! Негайно виступаємо на північ. Ми заберемо те, що належить Наві, і перетворимо її крижану садибу на руїни!

Тим часом за сотні кілометрів від замку, біля підніжжя скелі поблизу володінь Мари, де ховалася знесилена Лютава, природа раптом завмерла.

Вовки, що трималися неподалік від варти, забилися в кущі, піднявши морди до неба й судомно витягуючи жалісливе, перелякане виття. Кінь Святослава, прив'язаний до сухого стовбура, шалено забився, намагаючись зірвати прив'язь. А подих самої Лютави раптом перетворився на крижану пару.

Навіть ненароджене дитя під її серцем ніби стихло, відгукуючись на нестерпний тиск величезної, агресивної магії, що наближалася з півдня. Земля під ногами почала злегка тремтіти.

Чорнобог ішов за своїм ключем.

І цей передвісник неминучої бурі вже нависав над садибою темною, невідворотною тінню.