Розділ 57. Ціна свободи

Тиша, що запала після слів Мари, здавалася настільки важкою й щільною, що її можна було різати ножем. Холодне світло з вузьких вікон застигло на сірому камені підлоги, перетворюючи простір на похмурий склеп. Ярослав стояв ніби уражений блискавкою, намагаючись усвідомити масштаб почутого, але мозок після всього пережитого стресу відмовлявся складати шматочки пазла в єдину картину.

Мара не квапилася руйнувати цю межу. Вона повільно піднялася з кам'яного сидіння, зробила кілька тихих кроків навколо столу і вперше подивилася прямо на Ярослава — без емоцій, без злості, з тією страшною, буденною байдужістю, з якою закривають бухгалтерські звіти.

— Ти надто довго шукав логіку там, де правлять лише борги та прадавні контракти, смертний, — заговорила володарка зими, і її голос рознісся по залі, немов тріск криги на мерзлому озері. — Час розставити крапки. Моровиця не просила про порятунок твого нікчемного життя. Вона прийшла сюди зовсім за іншим.

Мара зупинилася за кілька кроків від нього й вказала блідим пальцем на Ледею, яка застигла посеред зали:

— Ця богиня віками несла важке ярмо. Вона була зобов'язана служити нижчою серед Лихоманок, тягнути на собі весь тягар хаосу за велінням вищих сфер Наві, заплутана в мережах чужих інтриг і божественних боргів, від яких неможливо було звільнитися самостійно. Умови угоди прості до болю в суглобах. Я забираю твоє життя, Ярославе, стираю твій слід і перетворюю тебе на цінний ресурс для моїх північних архівів, а натомість — списую весь її віковий борг. Я дарую Моровиці повну, абсолютну свободу від служіння Наві. Вона більше не богиня чужого хаосу. Вона вільна.

У цю мить світ навколо Ярослава ніби згорнувся в крихітну, болісну точку. Усередині нього щось здригнулося, обірвалося й згоріло в одну мить.

Шок, який спершу скував усе тіло, поступився місцем сліпій, нестримній люті. Цей емоційний зрив нагадував той самий вибух, коли він кричав на Рожаницю, чи ту глуху, випалену зсередини байдужість біля вівтаря під час заручин Бажани. Але зараз усе було інакше.

Це не була абстрактна зрада світу чи примха обставин. Це була зрада того, кому він після всього перенесеного болю почав довіряти найбільше. Жінки, з якою він ділив останні дороги, з якою сперечався про код боліт, яка сміялася над його жартами і поруч із якою він почувався живою людиною, а не просто чужинцем.

Його дихання стало важким і гарячим. Він різко розвернувся до Ледеї, яка стояла в напівтемряві, опустивши голову й уникаючи його погляду.

— Це... це правда? — його голос зривався на хрип, у якому кипіла вся накопичена за місяці мандрів гіркота. — Ти знала це із самого початку? Коли ми йшли сюди, коли ти розмовляла зі мною біля тину, коли сміялася з моїх жартів про твою сестру — ти вже знала, що ведеш мене на заклання?

Ледея мовчала. Вона не підняла очей, не зробила жодного кроку назустріч, не спробувала виправдатися. Її мовчання було гіршим за будь-яке зізнання. Воно било сильніше за крижаний кинджал у спину.

Ярослав зробив крок до неї, відчуваючи, як у грудях закипають сльози відчаю та люті. Його пальці стиснулися в кулаки так, що побіліли суглоби. Він виплюнув ці слова просто в її мовчазне обличчя, вкладаючи в них усю свою розбиту довіру:

— А я ж думав... Я думав, ми з тобою в одній команді, — його голос тремтів від напруги, перетворюючись на злий шепіт. — Я думав, ми разом шукаємо вихід, рятуємося від Чорнобога, тримаємося один за одного в цьому божевільному світі. Виявляється, я тут ніколи не був людиною чи партнером. Я просто був валютою. Живою розмінною монетою, якою ти вирішила розрахуватися за власні борги!

Він різко кинув погляд на Мару, а потім знову на Ледею, чекаючи хоч якоїсь емоції, хоч слова заперечення. Але богиня мору продовжувала тримати похмуру, непохитну паузу, і ця відсутність слів ранила його сильніше за саму смерть.

Його використали.

Прорахували як черговий системний ресурс і вигідно збули на ринку богів.

Мара спокійно спостерігала за цим спалахом людського відчаю, абсолютно байдужа до драми, що розгорталася перед нею. Вона не відчувала ані задоволення, ані жалю — для неї це був просто неминучий технічний етап виконання контракту.

Володарка зими повільно підняла руку й зробила короткий жест у бік виходу із зали.

— Досить слів, смертний. Виставу закінчено, — холодно й безкомпромісно промовила вона. Потім звернулася до своїх невидимих слуг: — Часу до заходу сонця залишилося небагато. Приготуйте жертовний камінь у північному крилі. Почнемо ритуал, поки сутінки не впали на землі. Заберіть його.

Двоє безликих, закутаних у сірі балахони слуг виросли з темряви біля стін і безшумно рушили до Ярослава.

А він стояв на місці, дивлячись на застиглу в мовчанні Ледею, і розумів: у цьому світі більше не залишилося жодних ілюзій.

Його дорога завершувалася тут.

На крижаному вівтарі, куди його привели власні кроки та зрада тієї, кому він вірив.