Розділ 56. Дві богині смерті

Холодне, майже прозоре світло просочувалося крізь вузькі високі вікна порожньої кам'яної зали, вихоплюючи з напівтемряви грубість сірих стін і важкий кам'яний стіл посередині. Тут не було ані килимів, ані гобеленів, ані вигадливих меблів — лише голий камінь і абсолютна, стерильна тиша, що здавалася густішою за будь-який лісовий туман. За цим столом Мара сиділа непорушно, склавши руки на колінах, немов антична статуя, вирізьблена з льоду. Ледея зупинилася навпроти, її постать була напружена до межі, а Ярослав залишився стояти трохи позаду, відчуваючи, як у цьому просторі кожен його подих відлунює гучним, недоречним ехом.

Розмову розпочала Мара. Вона не дивилася на хлопця — її сірі, позбавлені будь-яких емоцій очі були прикуті виключно до супутниці.

— Ти прийшла до мене не заради порятунку цього чужинця, Моровице, — заговорила володарка зими, і її голос пролунав тихо, але в ньому відчувалася така вага прадавньої сили, що камінь під ногами здавався крихким. — Ти прийшла виставити на кон те, чого збиралася позбутися вже довгі століття. Невже тобі настільки обридло триматися за власні ланцюги хаосу?

Ледея зціпила зуби. Її бліде обличчя на мить пересмикнулося від внутрішнього болю, але вона відповіла твердо, хоча голос її звучав якось чужо, немов зламаний інструмент:

— Се бо бяху пути мої криви, і не бяше мислення мого в чистоті... Час збирати те, що було засіяне в часи перших епідемій, Маро. Я втомилася від нескінченного циклу без цілі. Якщо цей ключ здатний розімкнути те, що застрягло в межі, я готова заплатити ціну, якої вимагають прадавні закони.

Ярослав тримався позаду, намагаючись вловити суть того, що відбувалося, але чим довше вони говорили, тим менше він розумів. Богині перейшли на архаїчну, густу мову, де кожне слово складалося з переплетених натяків, метафор і прадавніх коренів, які звучали майже як заклинання. Це була розмова на рівні таких глибоких абстракцій і внутрішніх божественних кодів, що його звичний логічний апарат безсило видавав «системну помилку». Він чув звуки, розрізняв окремі прадавні формулювання, але загальний контекст вислизав від нього, залишаючи відчуття повної сліпоти й глухоти перед обличчям справжньої, недоступної для смертних магії.

Він намагався стежити за логікою діалогу, шукаючи хоч якісь зачіпки, коли Мара раптом вимовила фразу, від якої в нього всередині все холодно обірвалося:

— Речи ми, оубо... Ти справді готова відмовитися від свого? Віддати те, що становило саму твою сутність, заради того, аби цей смертний зробив кілька зайвих кроків по чужій землі?

Слово «відмовитися від свого» пролунало в крижаній залі з вагою вироку. Ярослав не витримав. Попри весь внутрішній страх і усвідомлення власної беззахисності перед двома чистими втіленнями кінця, його звичний професійний інстинкт — втрутитися, розібратися в умовах контракту, вимагати прозорості — узяв гору над інстинктом самозбереження. Він зробив крок уперед, перервавши їхню містичну балачку, і заговорив своїм звичним, діловим та раціональним тоном:

— Стоп. Досить ходити навколо та говорити загадками, — різко кинув він, дивлячись на Мару. — Давайте сформулюємо все прямо. Які конкретно умови цієї угоди? Якщо мова йде про мій слід, про мої дані в системі Наві чи про якусь плату з мого боку — висловтеся чітко. Я звик знати точні параметри договорів, а не підписувати порожні бланки. Назвіть цифри, ресурси чи послуги, які вимагаються від нас, і ми обговоримо це як дорослі учасники переговорів.

Він говорив упевнено, спираючись на весь свій багаж земного досвіду, де будь-яку проблему можна було розкласти на пункти, оптимізувати й закрити грамотно складеним протоколом.

Але реакція виявилася гіршою за відкриту ворожнечу.

Мара навіть не повернула голови в його бік. Вона просто проігнорувала його виступ із такою повною, абсолютною байдужістю, ніби поруч із ними впала звичайна пилинка або десь далеко пролунав несвідомий пташиний крик. Її погляд залишався прикутим до Ледеї, яка стояла з опущеними очима й кам'яним обличчям.

Для Ярослава це стало найтяжчим психологічним ударом за всю мандрівку. Весь його звичний арсенал — уміння вести переговори, апелювати до логіки, пропонувати взаємовигідні умови чи шукати системні виходи — розсипався на порох. Він звик до того, що в цьому жорстокому світі з ним рахуються: митник сперечався, лісовики торгувалися, боги реагували на його слова. А тут виявилося, що його статус у цьому світі настільки незначний, що його навіть не вважають суб'єктом переговорів.

Його просто винесли за дужки, позбавивши права голосу у власній долі.

Він був лише об'єктом, інструментом, випадковою змінною в рівнянні, яке дві могутні сутності вирішували за його спиною. У грудях запекло від безсилля і холодної, гострої образи, але він не міг зробити ані кроку, прикутий до місця цим абсолютним ігноруванням.

Нарешті Мара знову перевела погляд на застиглу богиню мору. На її обличчі не здригнувся жоден м'яз, а голос знову пролунав рівно, без найменшої краплі інтересу чи співчуття:

— Що ж... Якщо ти готова платити таку ціну й віддаєш власне єство в заставу моїм архівам, то я задовольню твоє прохання. Гаразд. Домовились.

Щойно ці слова пролунали в залі, Ярослав відчув, як усередині нього щось різко обірвалося. Він не знав деталей, не розумів масштабів втрати, але, дивлячись на те, як зблідло обличчя Ледеї і як важко вона опустила плечі, остаточно зрозумів: угода відбулася.

Вони щойно уклали контракт за його спиною.