Розділ 54. Слід на болотах

Густий, мов парне молоко, туман стелився низько над землею, затягуючи чорні вікна старих озер і покручені стовбури верб. Загін із трьох вершників рухався на північ, неухильно дотримуючись невидимого сліду. Святослав правив конем упевнено, хоч і відчував у м'язах незвичну, м'яку втому — наслідок ритуалу Павучої Матері, що назавжди перекроїв його внутрішній світ. Поруч їхала Лютава, уважно вдивляючись у кожну мітку на корі дерев, а за ними трималася Бажана, чия постать у темному дорожньому плащі здавалася витесаною з крижаного каменю.

Вони не йшли наосліп. Дорогу їм вказували самі мешканці прикордонних топок. Ще вдень, біля роздоріжжя трьох струмків, Лютава запримітила знайому бліду постать — полуденицю, що кружляла над осокою. Та спершу мовчала, але після кількох гострих слів полуночниці й золотої прикраси, яку Бажана зняла з пальця, охоче кивнула на північ, прошипівши про двох вершників, що поспішали до володінь Трясовиці. Згодом на їхньому шляху трапилася й згорблена Лихоманиця, що грілася біля тліючого стовбура поваленої осики. Та лише зловісно захихотіла, запевняючи, що чужинці вже залишили болота сестри й подалися вище, туди, де вітер пахне замерзлою водою.

Коли сонце остаточно потонуло в свинцевих хмарах, перетворивши ліс на суцільну чорну масу, вони вирішили зупинитися на невеликому сухому узвишші, захищеному від пронизливого болотяного вітру високими грабами.

Святослав заготовив трохи сухого хмизу й розклав невелике, приховане від сторонніх очей багаття. Вогонь затріщав, кидаючи живі відблиски на втомлені обличчя мандрівників. Після ситного перекусу сушеним м'ясом і кількох ковтків джерельної води вовкулака відчув, як на нього накочується важка, незвична для його колишньої хижої натури сонливість. Тепер, коли його звірину сутність вгамувала нічна мудрість Лютави, його організм дедалі частіше вимагав простого людського відпочинку. Слав сперся спиною об стовбур дерева, заплющив очі й заснув першим, рівно й глибоко дихаючи під захистом нічних тіней.

Біля вогню залишилися тільки Лютава та Бажана.

Полуночниця сиділа на колоді, не зводячи очей із полум'я. Бажана влаштувалася навпроти, тримаючи в руках дерев'яну чашку з остиглим чаєм. Вона говорила багато й рівно — розповідала про те, як реорганізувала охорону свого нового бору, як мавки тепер слухаються кожного її слова і як Ратибор довіряє їй усі ключі від кордонів.

— Я все тримаю під повним контролем, Лютаво, — впевнено мовила Бажана, роблячи черговий рух рукою, ніби відсікаючи зайве. — Моя сила росте щодня. Цей шлюб... це був єдиний правильний вибір для мого народу. Я господарюю на своїй землі, і мені більше ніхто не потрібен для щастя.

Проте досвідчене око полуночниці було важко обдурити. Лютава уважно слухала подругу, але помічала те, чого та намагалася не показувати. Маска непохитної господині тріщала по швах від найменших дрібниць. Бажана вже кілька хвилин механічно помішувала ложкою чай, забуваючи навіть зробити ковток. Її погляд занадто довго, майже болісно завмирав у вогні, а коли на хвилину зайшла мова про неминучу зустріч із мандрівниками, тонкі пальці молодої Борової Матері настільки сильно стиснули край керамічної чашки, що шкіра на суглобах побіліла. А на слові «Ярослав» її голос ледь помітно, зрадливо здригнувся.

Лютава не стала тиснути чи ставити прямі запитання. Вона лише мовчки спостерігала, відчуваючи глибокий, гіркий сум: «Чи не бреше вона сама собі так само вправно, як і мені?.. Чи справді це її вибір, чи вона просто замурувала себе в цю крижану фортецю від страху перед тим, чого вже не повернути?»

Коли тиша між ними стала надто важкою, Лютава відчула різкий напад нудоти, що підступив до горла. У голові на секунду запаморочилося, а в тілі з'явилася дивна, невластива їй слабкість. Полуночниця швидко притиснула руку до живота, намагаючись дихати рівно, аби Бажана нічого не помітила. Вона списувала це на втому від довгої дороги, важке повітря боліт і наслідки складного ритуалу з Павучою Матір'ю. Але десь на дні свідомості вже закрадалася інша, тремтлива й тепла здогадка — наслідок їхнього спільного майбутнього зі Славком, який спав поруч, навіть не підозрюючи, які зміни носить під серцем його жінка.

— Лютаво? Тобі недобре? — раптом підняла голову Бажана, помітивши блідість на обличчі подруги.

— Все нормально, просто втомилася від цієї вогкості, — спокійно відмахнулася полуночниця, змусивши себе посміхнутися. — Лягай відпочивати, Бажано. Завтра буде довгий день. Нам треба рушати до світанку.

Уже перед самим світанком, коли ліс наповнився сірим ранковим холодом, Святослав першим піднявся на ноги й почав оглядати околиці. Його погляд зупинився на вологому ґрунті біля самого струмка, куди за ніч стікалися дощові води. Вовкулака присів на одне коліно, обережно торкнувшись пальцями свіжих слідів коней і характерного відбитка людського чобота, який він упізнав одразу.

— Лютаво, Бажано, піднімайтеся, — голосно покликав він, і в його голосі звучала тривога.

Коли жінки підбігли до нього, Слав указав на сліди, що вели чітко на північ. Поряд із відбитками підків валявся обірваний стеблинець гіркого полину із солодкуватим, гнильним запахом — той самий індикатор небезпеки, який Ладея дала Ярославу на дорогу.

— Вони рушили далі, — підсумував вовкулака, дивлячись на північний обрій, де небо вже затягувалося низькими свинцевими хмарами. — Вони пішли на територію Мари.

Бажана завмерла, дивлячись на зелений стеблинець полину в руках Святослава. Тривога серед загону зросла в рази, адже вступати у володіння володарки зими та смерті означало кинути виклик самій межі буття, звідки вороття могло й не бути.