Розділ 53. Канал до Мари

Повітря в темній, просторій кімнаті на верхньому поверсі садиби Трясовиці було настільки густим і холодним, що від кожного видиху утворювалася тонка пара. Посеред кімнати на важкому дубовому столі стояла широка, викута з чорного заліза чаша, до краю наповнена темною, нерухомою водою. Цей образ разюче нагадував той самий ритуал, який Ярослав уже бачив раніше у виконанні Ледеї, створюючи відчуття тривожної, невідворотної паралелі у цьому замкненому світі, де всі дороги богів врешті-решт зливалися в єдину павутину.

Ледея підійшла до столу, її рухи були вивіреними та зосередженими. Вона дістала з кишені невеликий срібний ніж, легким рухом надрізала подушечку пальця і дозволила одній-єдиній краплі густої темної крові впасти просто в центр чорної води.

Поверхня чаші миттєво пішла дрібними, химерними колами. Вода почала затягуватися крижаним серпанком, а тишу кімнати порушив низький, вібраційний гул, що нагадував тріск ламаного льоду під ногами. Ярослав завмер осторонь, відчуваючи, як по шкірі біжать мурашки від накопиченої в просторі важкої магії.

— Слухай мене, Володарко крижаних вітрів і мешканців Наві, — промовила Ледея, її голос звучав дзвінко й урочисто, пронизуючи стіни садиби. — Я — Ледея, богиня мору, кликаю тебе через посередництво моєї сестри. Нам потрібна твоя увага, Маро. Відчини канал.

Вода в чаші спалахнула блідим, мертвенним сяйвом, і в завісі паралельного простору з'явилася розмита, майже безтілесна постать. Присутність Мари відчувалася фізично — це був холод, що вбиває будь-яке прагнення до життя, абсолютна нейтральність і порожнеча, де немає місця ні люті, ні милосердю. Голос богині залунав безпосередньо в їхніх головах — він був чистим, рівним, позбавленим будь-яких емоцій, немов дзенькіт крижаних кристалів.

— Я чую тебе, Моровице, — пролунало в тиші кімнати. — Ти кличеш мене через смертного, за яким полює сам Чорнобог. Сміливий чи надто самовпевнений крок для тієї, що звикла ховатися по краях тракту.

— Ми не ховаємося, Маро, ми шукаємо угоди, — чітко відповіла Ледея, не відводячи погляду від крижаного відблиску у воді. — Він — ключ до межі, але його слід треба стерти так глибоко, щоб Володар Наві не зміг його витягнути з Яві. Що тобі потрібно натомість?

На кілька секунд запала важка, гнітюча тиша. Мара не поспішала з відповіддю, і від цієї паузи Ярослава почало нудити — інстинктивне відчуття небезпеки кричало про те, що вони забрели надто далеко. Нарешті крижаний голос відповів, залишаючи по собі двозначний, тривожний присмак:

— Приходьте до моїх північних застав, богине. Побачимо, чи варте твоє прохання і цей смертний моєї уваги, і чим ти готова заплатити за право обдурити саму смерть. До зустрічі у крижаній тиші.

З цими словами зображення у чаші різко розсипалося дрібними бризками, а вода знову стала темно-сірою та нерухомою. Ритуал зв'язку завершився.

У кімнаті повисла напружена тиша. Ладея, що спостерігала за процесом із кутка, тримаючись за спинку стільця, одразу підійшла до сестри, аби допомогти їй оговтатися від витраченої сили. Проте увагу Ярослава привернула саме Ледея. Богиня мору після закінчення зв'язку не ворухнулася. Вона продовжувала невідривно, порожнім поглядом дивитися на темну поверхню води у чаші, ніби намагалася розгледіти там те, чого Мара їй не показала. Це була перша і найочевидніша тріщина в її зазвичай сталевому спокої — сигнал для Ярослава, що у неї на думці зріло щось таке, чим вона чомусь категорично не хотіла ділитися ні з ким.

— Ледеє? — тихо покликав він, роблячи крок уперед. — Усе гаразд? Ти знайшла те, що шукала в її словах?

Ледея здригнулася, наче прокинувшись від глибокого сну, різко відвела погляд від чаші й випросталася.
— Так, усе нормально, Ярославе, — кинула вона сухо, але в її голосі чітко відчувалося приховане напруження. — Часу мало. Нам треба збиратися в дорогу, поки Чорнобог не відчув, що ми встановили контакт із північчю.

Збори були швидкими й мовчазними. Коли вони вивели осідланих коней на подвір'я садиби, на небо вже опускалися сірі, холодні сутінки боліт. Ладея вийшла за ними на ґанок, кутаючись у теплу вовняну хустку. Вона підійшла до Ярослава, який саме підтягував підпругу на своєму гнідому, і протягнула йому невеликий, охайно зв'язаний суровими нитками пучок сушеної трави з сірими, опушеними листочками.

— Візьми, — просто сказала вона, дивлячись йому прямо в вічі. — Це особливий гіркий полин із домішкою болотяного зілля. Він не захистить тебе від меча чи магії богів, але... він має одну корисну властивість. Якщо поблизу з'явиться чужий слід, свіжа магія Наві чи небезпечні чари, трава почне тліти й виділяти солодкуватий запах гнилизни. Це мій практичний подарунок тобі на дорогу. Використовуй його з розумом, Ярославе.

Ярослав взяв пучок, відчуваючи його шорстку текстуру, і вдячно кивнув:
— Дякую, Ладеє. Я збережу.

Вони попрощалися з Трясовицею короткими кивками, розуміючи, що на кожного з них чекають власні ролі у цій грі. Ярослав і Ледея виїхали за ворота садиби, спрямовуючи коней на вузьку стежку, що вела крізь туманні мочарі далі на північ, до володінь володарки зими.

Коли їхні коні вже ступили на в'язкий ґрунт за межами подвір'я, Ладея раптом різко подалася вперед, спираючись руками на дерев'яні перила ґанку, і крикнула їм услід — по-сестринськи тривожно, різко, але з тим самим гострим інженерним практицизмом:

— Гей! Тільки не смійте йти через стару гать біля мертвого озера! Там структура болота давно пошкоджена, потонете разом із кіньми! Обійдіть через гряду, і дивіться під ноги, бо я не збираюся потім збирати ваші рештки по купинах!

Ярослав не обертався, але на його губах на мить з'явилася легка, майже непомітна усмішка. Попереду на них чекав холодний суд Мари, але тепер він принаймні знав, що навіть у цьому божевільному світі є ті, хто готовий попередити про справжні баги на дорозі.