Розділ 50. Болотяні шифри та родичі-архітектори

Дорога на південь, до великих прикордонних боліт, де простягалися володіння Трясовиці, зустріла мандрівників густим, липким туманом, що повільно сповзав із низин і чіплявся за гриви їхніх коней. Світ навколо ставав дедалі більш вологим, сірим і мовчазним. Копита коней глухо ляпали по розкислій земній поверхні, пересуватися ставало важче, а високі, криві вільхи й покручені верби утворювали над головою суцільний, затягнутий павутинням шатер.

Ярослав їхав трохи позаду Ледеї, тримаючи поводи однією рукою і намагаючись розгледіти щось крізь білу завісу. Вони рухалися вже третю добу після того, як залишили прикордонне село, і весь цей час напруга не відпускала їх ні на мить.

Близько полудня, коли сонце ледь-ледь намагалося пробитися крізь свинцеві хмари, Ледея раптово зупинила коня. Вона підняла руку, знаком наказуючи Ярославу завмерти. Потім богиня мору глибоко вдихнула вогке повітря, склала долоні рупором і видала дивний, схожий на свист птаха чи шурхіт сухого листя звук — заклик полудениці.

За кілька хвилин із густого очерету безшумно, наче привид, виринула постать у сірому, схожому на дим одязі. Це була бліда дівчина з порожніми очима — блукаюча полудениця, слухняна тінь богині мору. Ледея тихо, самими губами, перекинулася з нею кількома словами на давньому, незрозумілому Ярославу говорі, передаючи для сестри чітке повідомлення: вони йдуть із візитом, але наближаються інкогніто, без зайвого галасу та офіційних церемоній. Полудениця безмовно кивнула і розчинилася в тумані так само швидко, як і з'явилася.

Ближче до вечора вони вже підходили безпосередньо до території, що належала Трясовиці. Пейзаж навколо змінився: під ногами у коней захлюпала темна, густа жижа, а повітря стало таким важким, що пахло перегноєм, залізом і старою водою. Ярослав під'їхав ближче до Ледеї, намагаючись відволіктися від моторошної атмосфери боліт розмовою.

— Слухай, Ледеє, — почав він, обережно обминаючи коріння гнилого дерева. — Ти згадувала, що ми йдемо до твоєї сестри. Але до цього казала, що у вас є ще хтось. Розкажи про них. Яке воно взагалі — сімейство божеств хаосу та хвороб?

Ледея злегка повернула голову, і в її блідих очах промайнула тінь давньої, майже родинної іронії. Вона звично закинула білу косу за плече, перевіряючи, чи надійно закріплений плащ.

— О, наша родина — це справжнє випробування для всесвіту, Ярославе, — тихо мовила вона, спокійно спрямовуючи коня вузькою стежкою між топок. — Нас троє сестер, і кожна з нас обирає свій власний стиль і метод роботи. Ти ж знаєш, що божественна сила не буває просто так — вона вимагає виходу, певного почерку.

— Угу, — скептично хмикнув Ярослав. — Ваш «почерк» зазвичай вимірюється тисячами трун. Але мені цікаво, в чому саме різниця. Ти ж не просто так оминула старшу сестру стороною?

— Звісно, не просто так, — гірко посміхнулася Ледея. — Старша сестра, Пропасниця... о, вона справжня художниця болю. У неї специфічні смаки, якщо можна так висловитися. Пропасниця — чиста садистка. Їй подобаються довгі, витончені муки, які обов'язково мають закінчитися смертю жертви. І чим довше, чим сильніше страждає людина чи інша істота, чим гучніші її крики та благання, тим сильніше радіє Пропасниця. Для неї хвороба — це не інструмент еволюції чи природного відбору, це музика агонії. Саме тому ми й не поїхали до неї, хоча її болота лежали значно ближче до нашого тракту. Я б скоріше дозволила Чорнобогу затягти мене на свій вівтар, ніж знову слухала б її лекції про те, як правильно ламати людську волю по міліметру.

Ярослав відчув, як по спині пробігли мурашки. 

— Звучить як опис якогось кошмарного маніяка з мого світу, тільки з божественним масштабом, — пробурмотів він. — А середня? Трясовиця, до якої ми зараз їдемо? Вона така ж?

Ледея заперечливо похитала головою, і на її обличчі з'явилася дивна, майже тепла усмішка, змішана з професійною повагою.

— О ні, Трясовиця зовсім інша. Вона не любить криків чи безглуздої жорстокості. Середня сестра схожа на вченого-теоретика. Вона обожнює складні задачки. Знаєш, як це буває: вона придумує хворобу, немов заплутану головоломку чи витончений математичний алгоритм, запускає її в людське тіло, а потім сидить і спостерігає, як організм намагається знайти вихід. Хвороби, які насилає Трясовиця, завжди надзвичайно складні, багатоступеневі та тривалі. Вона дає шанс на виживання, але лише тим, хто здатен перемкнути мислення і знайти ключ.

Ярослав раптово зупинив свого коня, уважно дивлячись на супутницю. Його очі розширилися від несподіваного усвідомлення, і він здивовано вигукнув: 

— Стоп... Себто твоя сестра — це ж буквально розробник складного програмного забезпечення! Вона пише код безпеки, який майже неможливо зламати чи переписати, тобто — вилікувати хворобу! Вона створює архітектуру ураження з багаторівневим шифруванням!

Ледея щиро, дзвінко засміялася, і цей сміх на мить розігнав вогку темряву боліт. Вона розвела руками: 

— Ти дивись! Ти вперше у житті порівняв моїх божественних сестер із чимось із твого техногенного світу, і, на диво, влучив у саму суть! Вона справді мислить кодами, структурами та багами організму. Їй цікаві не страждання заради страждань, а сам процес вирішення рівняння: чи зможе цей смертний розгадати ребус, який вона йому підкинула, чи звалиться під вагою власної слабкості? 

— Неймовірно... — похитав головою Ярослав, знову рушаючи слідом за нею. — Тобто вона сидить у своєму болоті і грає в шахи з людською імунною системою. А ти? Ти ж теж богиня епідемій. У чому твій почерк, Ледеє? Чим ти від них відрізняєшся? 

Ледея на мить замовкла, її погляд посерйознішав, а обличчя накрила легка завіса задумливості. Вона поправила бідний край плаща і відповіла тихо: 

— А я... мені не цікаво просто повторювати старі схеми чи вигадувати нескінченні ребуси для одиниць. Мені подобається створювати щось принципово нове, щось масштабне, таке, чого ще ніколи не було в цьому світі — нові епідемії, які охоплюють цілі континенти, змінюють хід історії, змушують цілі цивілізації перебудовувати свій лад. Але знаєш що найдивніше, Ярославе? У ту саму мить, коли я створюю цей хаос, я щиро радію, коли смертні знаходять спосіб перемогти моє творіння. Бо їхня перемога означає, що вони виросли, що вони стали сильнішими, розумнішими, що вони перейшли на новий рівень розвитку. Я допомагаю їм еволюціонувати через руйнацію.