Розділ 48. Стежки до боліт та відлуння змін

Дорога через прикордонні села тяглася під ногами сірою стрічкою. За кілька днів мандрів Ярослав і Ледея звикли до спільного ритму, і тепер їхні розмови стали чимось більшим, ніж просто спробою вбити час у дорозі. Вони зупинялися на нічліг у заїжджих дворах або біля багаття під відкритим небом, годинами обговорюючи все на світі: від особливостей магічних світів до простих життєвих дрібниць.

Ярослав дедалі більше дивувався тому, наскільки з Ледеєю було просто. Часом він міг кинути якесь необережне слово, звичний для його світу жаргон чи різку думку, але богиня мору не ображалася і не спалахувала гнівом, як це колись робила Бажана. Вона лише спокійно слухала, аналізувала і відповідала з тонкою, іронічною усмішкою. Для самої ж Ледеї ці дні стали справжнім одкровенням. Поруч із Ярославом вона вперше за тисячоліття забувала про свою величну, руйнівну природу. Вона не відчувала себе великою богинею, якій усі поклоняються чи бояться, — вона почувалася просто жінкою, яка йде пліч-о-пліч із чоловіком, і це дарувало їй дивне, незнайоме досі відчуття легкості.

Коли вони зупинилися на перепочинок біля невеликої лісової річки, Ледея розгорнула мапу і впевнено вказала пальцем на шлях:

— Нам треба наближатися до межі, але напряму йти не можна. Потрібно звернутися до Мари, аби вона сховала твій слід від Чорнобога. Проте до самої володарки зими просто так не потрапити. Спочатку ми заглянемо до Трясовиці — моєї рідної сестри, що мешкає на великих болотах. Вона має прямий зв'язок із богами Наві і зможе попросити для нас дозволу на аудієнцію. 

Ярослав одразу погодився, розуміючи, що часу на роздуми немає. Аби подолати великі відстані й не привертати зайвої уваги на дорогах, вони вирішили купити коней. У найближчому великому селі Ярослав сторгувався за двох міцних гнідих конячок, і тепер їхній шлях лежав на південь, у бік стародавнього Іскоростеня, поблизу якого й розкинулися володіння Трясовиці.

Тим часом у глибоких нетрях Полуночницького бору панувало зовсім інше пожвавлення. Лютава вперше привела Святослава до рідного поселення сестер ночі, аби офіційно представити його як свого законного чоловіка, скріпленого темними нитками Павучої Матері. Сестри зустріли їх із щирою радістю, адже незвичний союз полуночниці та вовкулаки, що народив нову рівну силу, викликав повагу у всьому клані.

Проте вже за день радості Лютава почала відчувати дивну, гнітючу чужорідність. Гуляючи знайомими стежками, де колись вона почувалася абсолютно вільно, тепер вона ловила себе на думці, що більше не належить повністю цьому місцю. Її старша сестра, мудра і спокійна полуночниця, помітивши тривогу в очах молодшої, підійшла до неї біля старого жертовного каменя і тихо сказала:

— Ти змінилася, сестро. Після ритуалу Павучої Матері твоя сутності переплелася з людською та звірячою енергією вовкулаки. Ти тепер не чистий дух ночі, Лютаво. Твоєму тілу й душі тут буде тісно, бо ти переросла цей бір. Ти не зможеш повноцінно жити в таких селищах, бо твоєму новому єству потрібен простір і спільний шлях із твоїм чоловіком, а не наше замкнене коло.

Ці слова болісно вдарили по серцю полуночниці, але вона знала, що сестра має рацію. Лютава одразу знайшла Святослава і розповіла йому про свої відчуття та роздуми. Вовкулака, уважно вислухавши дружину й міцно обійнявши її за плечі, кивнув без жодних вагань: — Якщо ти тут більше не вдома, значить, наш дім там, де ми разом. Хочеш повернутися до лісового селища? Хочеш дізнатися, що врешті вирішила Бажана і чим закінчилася її боротьба?

Лютава вдячно притулилася щокою до його грудей і впевнено відповіла: — Так, Славе. Ходімо туди. Ми маємо побачити, чи знайшла вона свій спокій, чи нам доведеться знову витягати її з цієї пастки.

Зібравши нехитрий дорожній скарб, молоде подружжя рушило у зворотному напрямку, залишаючи селище полуночниць позаду та спрямовуючи свої кроки до заповідного бору, де на них чекала розв'язка ще однієї зламаної долі.