Розділ 47. Нитки Павучої Матері та заплутані вузли Яві

У найглибших, прихованих від людського ока нетрях пралісу, де повітря було настільки густим від магії, що здавалося осяжним, стояла павутина вічності. Там, серед тисяч блискучих ниток, що з'єднували живі душі з нитками доль, на Лютаву та Святослава чекала сама Павуча Матір. Стара володарка павутиння зустріла їх безмовним поглядом своїх чисельних очей, а потім кивнула на кам'яний вівтар, укритий сріблястим пилом. Настав час темного шлюбного ритуалу — акту, який мав назавжди злити їхні різні єства в одне ціле.

Павуча Матір почала неквапливо витягувати з темряви товсті, міцні нитки, що світилися блідо-блакитним і багряним світлом, обплітаючи ними обох стоячих на вівтарі закоханих. Ритуал розпочався. Нитки впивалися в шкіру, проходячи крізь тіло й душі, змішуючи кров полуночниці та вовкулаки в єдиний потоковий вир. У цей самий момент сталося те, чого ніхто не міг передбачити: під колосальним натиском божественної енергії Павучої Матері різко злетіли вниз заслони на другій, звірячій сутності Святослава — ті самі прадавні печатки, які колись наклала Рожаниця, аби вгамувати неконтрольовану лють перевертня.

Святослав на секунду жахнувся, відчув, як усередині нього спалахує первісне, сліпе безумство дикого звіра, що здатне розірвати його на шматки. Але потужний обмін енергіями між ним і Лютавою в ту ж секунду вирівняв баланс. Холодна, глибока нічна мудрість полуночниці м'яко огорнула дику ярость вовкулаки, вгамовуючи її та перетворюючи хаос на гармонію. Тепер вони стали абсолютно однаковими й рівними перед лицем прадавніх сил, а головне — цей небувалий симбіоз зняв усі обмеження. Вони отримали те, чого не мав жоден дух і жоден звір у цьому світі: здатність мати спільне потомство, дітей, які поєднають у собі і дику міць перевертнів, і магічну витонченість полуночниць.

Павуча Матір задоволено опустила руки, спостерігаючи за новою расою, що народилася на їхніх очах, і тихо привітала молодих із завершенням союзу. Не гаючи часу, Лютава, переповнена новою силою та легкістю у тілі, взяла чоловіка за руку і повела його до рідного поселення полуночниць, аби вперше офіційно та з гордістю познайомити свого чоловіка з іншими сестрами ночі.

Тим часом у лісовому селищі панувала зовсім інша, гнітюча атмосфера. Бажана сиділа на ґанку свого нового терема, стискаючи в руках край тканини, і знову й знову намагалася зробити той самий нестерпний вибір: свобода чи життя. Думка про те, що вона може розірвати клятву, отримати свої десять років волі, а потім просто зів'янути й зникнути назавжди, лякала її до холодного тремтіння в колінах. Зникати було страшно. Але ще страшніше було розуміти, що попереду на неї чекає вічність у золотій клітці без жодної краплі справжнього тепла.

Цей внутрішній розкол підштовхнув її піти до матері. Бажана застала Лісославу за звичними справами в теремі і без зайвих слів виплеснула свій біль, зізнаючись у тому, як важко їй дихати в цьому шлюбі. Лісослава довго мовчала, дивлячись на доньку потемнілим від смутку поглядом, а потім уперше в житті зламала свою величну стіну мовчання:

— Я теж колись кохала іншого, Веселоока... — тихо промовила мати, опустивши голову. — Але я обрала обов'язок, свій бір і твого батька-лісовика, тому що мій коханий зрадив мене у найтяжчу хвилину. Я хотіла вберегти тебе від цього болю, хотіла дати тобі надійний тил, аби ти ніколи не дізналася, що таке розбите серце. Я думала, що роблю правильно. Але тепер, дивлячись на тебе, я бачу, як жорстоко помилялася. Пробач мені, доню... я не маю права вимагати від тебе покори, але благаю — спробуй пожити так, спробуй знайти у цьому хоч трохи спокою.

Почувши це щире зізнання, Бажана відчула, як крижаний панцир навколо її серця трохи зсунувся, хоча легше від цього не стало.

Тим часом Ратибор намагався поводитися з нею напрочуд чесно. Він не вдавав із себе пристрасного коханця, бо просто не знав цього ремесла, але робив усе можливе, аби бути добрим і турботливим чоловіком. Вони знали правду один про одного без жодних прикрас — між ними не було ілюзій, лише угода та повага. Проте жити в селищі, де кожен куток нагадував про минулі помилки, ставало все складніше. Тому Ратибор ухвалив важке, але єдино правильне рішення: він запропонував Бажані забратися звідси і перебратися до його власного лісу, де жодні спогади про чужинців і колишні сварки не заважатимуть їм почати все з чистого аркуша.

Бажана слухала чоловіка, відчуваючи його щире бажання захистити її, але все одно продовжувала вагатися, не наважуючись зробити останній крок у нову реальність.