Розділ 46. Тінь Мари та дивний спокій

Запах дешевого тютюну, розігрітого дерева та кислуватого пива заповнював малий шинок на самісінькій окраїні старого прикордонного села. Ярослав і Ледея зняли тут крихітну, затісну кімнату з низькою стелею та маленьким віконцем, завішеним бруднуватим рушником. Тут, далеко від заповідних борів та шумних трактів, вони сподівалися перевести подих перед вирішальним кидком до межі.

Щойно зачинивши двері на залізний засув, Ледея мовчки скинула дорожній плащ. Її обличчя на мить зблідло від напруги — слід Чорнобога все ще плив за ними невидимим шлейфом у просторі. Богиня мору різко опустилася на підлогу посеред тісної кімнати, склавши руки в складний, неприродний для смертного замок. Вона заплющила очі й почала шепотіти прадавнім, дзвінким, немов розбите скло, заговором.

Повітря в кімнаті миттєво згустилося, температура впала до крижаного холоду. Ледея різко розплющила очі, і з її долонь на долівку потекла чорна, густа мара — немов рідка сажа. Ця темна субстанція хвилею розійшлася по колу, вбираючись у дерев'яні стіни, підлогу та навіть у стелю, утворюючи щільний, невидимий для сторонніх очей купол. Ритуал завіси завершився тихим, глибоким подихом, що вирвався з грудей Моровиці. Тепер їхні сліди у світі Наві та Яві були надійно замуровані цим темним щитом; Чорнобог не зміг би зачути їхнього запаху.

Ледея важко піднялася, обтерши долоні об поділ, і сіла на застелене грубим рядном ліжко. Ярослав сидів на єдиному дерев'яному стільці, кружляючи в пальцях маленький камінчик.

— Ритуал триматиме нас у безпеці, але ненадовго, Ярославе, — спокійно мовила вона, дивлячись на хлопця. — Треба вирішити, куди йти далі. Твій шлях лежить до межі, але дістатися туди звичайними стежками тепер неможливо — Чорнобог виставить застави на кожному кроці.

— Я хочу вийти до межі й закрити це питання раз і назавжди, Ледеє, — відповів Ярослав, і в його голосі звучала сталева залізобетонна рішучість. — Мені треба повернутися додому.

Богиня заперечливо похитала білою косою: 

— Твоїм бажанням замало протистояти Володарю Наві. Якщо ти справді потрібен Чорнобогу як ключ до розриву кордонів між світами, він зможе витягти тебе з будь-якого куточка Яві прямо проти твоєї волі. Ти навіть отямитися не встигнеш, як опинишся на його кривавому вівтарі. Нам потрібен сильніший захист. Нам треба звернутися до Мари.

Ярослав насупився, аналізуючи слова супутниці. Мара — прадавня темна богиня зими, смерті та відродження — лякала навіть тих, хто не вірив у казки. 

— До Мари? — перепитав він, відчуваючи холод у шлунку. — До тієї, що відає кінцем усього живого? Навіщо нам іти до неї, якщо вона сама по собі є загрозою? І головне — що ми можемо їй запропонувати? Боги такого рівня нічого не роблять за «дякую».

— Правильно мислиш, отроче, — кивнула Ледея. — Нам потрібна її згода сховати твій енергетичний слід від Чорнобога так глибоко, щоб темний бог не зміг тебе закликати. Але ціна буде високою. Нам треба придумати, чим її зацікавити.

Ярослав підвівся зі стільця, схрестивши руки на грудях, і почав нервово міряти кроками тісну кімнату: 

— Ну добре, давай розкинемо варіанти. Що взагалі може хотіти володарка зими і смерті? Може, шматок моєї душі? Хоча ні, це класика з дешевих фентезі-романів, звучить як погана угода.

— Душа смертного їй не цікава, їх у неї і так мільйони в Наві, — спокійно заперечила Ледея, підпираючи щоку рукою. — Марі потрібні рідкісні речі. Наприклад... можемо запропонувати їй шматочок чистої божественної сили Наві з моїх власних запасів?

— Ти хочеш віддати їй частину своєї сили? — здивовано зиркнув на неї Ярослав. — А сама не боїшся залишитися голою перед вовками? Ні, це занадто ризиковано, ти нам ще потрібна живою. Давай щось інше. Може, інформацію? Наприклад, де сховалися служники Чорнобога?

— Марі байдужі війни дрібних божків, вона спостерігає за циклом, а не за інтригами, — хитнула головою богиня. — Її цікавить тільки те, що має справжню вагу в масштабах всесвіту.

— Гаразд, тоді зайдемо з іншого боку, — Ярослав зупинився посеред кімнати. — А якщо запропонувати їй щось із мого світу? Технології? Ну, наприклад, розписати їй концепцію цифрового безсмертя чи віртуальних архівів? Звучить моторошно, мабуть, їй сподобається збирати душі в цифрові бази даних.

Ледея голосно, дзвінко засміялася, і від цього сміху важке повітря в кімнаті трохи розвіялося: 

— Цифрові бази даних? Отроче, ти намагаєшся продати зимовій богині те, чим вона й так займається тисячоліттями, тільки без твоїх електричних дротів. Їй не потрібні твої схеми, їй потрібна магія або щось, що може змінити баланс сил.

Вони замовкли, вичерпавши всі логічні варіанти. Жодна ідея не здавалася достатньо вагомою, аби зацікавити темну володарку.

— Слухай, ми тут задихнемося в цьому склепінні раніше, ніж придумаємо план, — втомлено сказав Ярослав, проводячи рукою по обличчю. — Пішли пройдемося. Мені треба вивітрити з голови цей попелястий присмак.

Вони вийшли з шинку на вулицю. Село виявилося дуже старим — принаймні для Ярослава воно виглядало як живий музей під відкритим небом: низенькі мазані хати під солом'яними стріхами, криві тини, за якими темніли густі сади, та вузька ґрунтова дорога, що вела до самого лісу. Селяни вже ховалися по хатах, бо сутінки в цьому світі опускалися швидко і важко, наче свинцева завіса.

Вони шли поруч уздовж тину. Ледея уважно спостерігала за тим, як Ярослав розглядає звичні для неї, але такі архаїчні речі.

— Дивно бачити тебе таким... спокійним, — порушила тишу Ледея, закинувши білу косу за плече. — Що тобі здається найдивнішим у моєму світі, Ярославе?

Ярослав зупинився біля кривого тину, звідки відкривався вид на темні, мовчазні сади, і невесело хмикнув, дивлячись на низькі солом'яні стріхи.

— Знаєш, Ледеє, дивно тут усе, — тихо промовив він, заклавши руки за спину. — Для тебе це звичний побут, а для мене — живий музей. У моєму світі люди вже давно забули, як це — користуватися керосиновими лампами, носити воду з криниці коромислом чи пекти хліб у печі на живому вогні. Там усе заполонили електрика, асфальт, гігантські світлові екрани та залізобетон. Ми розганяли темряву мільйонами вогнів і будували міста, що сяють із космосу. А тут... тут темрява справжня, жива, вона має запах диму, сирої землі та нічної прохолоди.