Розділ 45. Дороги, що розходяться в нікуди

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь густі крони вікових сосен, залишаючи на м’якому моху довгі, сизі тіні. Повітря було наповнене прохолодою і тим нестерпним, гірким присмаком прощання, який неможливо заглушити жодними словами. На галявині перед головним теремом зібралися всі мешканці селища: мовчазні мавки, похмурі лісовики, згорьована Лісослава та маленька Світланка, яка міцно тримала у своїх крихітних долонях сухий житній колосок.

Ярослав стояв на узлішчі, дивлячись на дівчинку. Він знав, що залишає її там, де їй справді належало бути — під захистом лісу, далеко від жорстоких світів і небезпечних мандрів із богинею мору. Мала підняла на нього свої жовтувато-карі очі, але в них не було докору, лише дитяча, чиста довіра. До неї підійшла Лісослава, обережно поклавши руку на золоте волосся дитини, і без слів схилила голову перед рішенням чистокровного чоловіка. Ярослав лише коротко кивнув у відповідь, прощаючись із тим єдиним світлим знаком, що лишився йому на згадку про Житню Бабу. Ніхто з присутніх так і не промовив уголос її справжнього, заповітного імені — того сакрального слова, яке він колись шепотів на вушко в самій темряві ночі, бо таємниця мала лишитися недоторканною під цим небом.

Ледея стояла поруч, тримаючи в руках вузлик із дорогими речами. Її прозорі блакитні очі обійшли поглядом кожного лісового жителя, не виказуючи жодних емоцій, проте в цій мовчанці відчувалася незвична вага. Колишня богиня мору, що звикла знищувати цілі поселення, тепер сама стала частиною цієї ланкової драми, крокуючи в невідомість поруч із людиною, чий світ зруйнувався на її очах.

Перед самим відходом Ярослав відійшов на кілька кроків убік, помітивши неподалік Ратибора. Новий господар сусіднього бору стояв біля розлогого дуба, схрестивши руки на грудях, і холодно спостерігав за зборами. Ярослав підійшов до нього твердою, хоч і втомленою ходою. Між двома чоловіками, які розділили одну жінку, повисла важка, майже осяжна напруга.

— Слухай мене, Ратиборе, — почав Ярослав тихо, але чітко, дивлячись суперникові прямо в очі. — Я йду з цього лісу назавжди. Але я прошу тебе про одне... Не ображай Бажану. Вона не винна в тому, що її серце належить іншій реальності. Зроби так, щоб їй не було тут самотньо.

Ратибор спочатку демонстративно відвернувся, стиснувши щелепи, і довгий час мовчав, даючи зрозуміти, що не збирається виправдовуватися перед якимось чужинцем. Проте згодом його плечі трохи розслабилися. Він важко зітхнув, повернув голову до Ярослава і промовив суворо:

— Ти думаєш, мені легко? Я ніколи в житті не знав і не бачив справжніх людських почуттів, Ярославе. У нашому світі все просто: є земля, є кордони, є сила і закон роду. Я ніколи не зможу кохати так палко, як ти, і мене самого дивує, що Веселоока змогла відчути таку бурю всередині себе. Але я дав слово перед лісом, і я триматиму його.

Ярослав гірко кивнув: 

— Саме тому я й прошу тебе про це. Будь із нею м'якшим, бережи її, бо вона ламається від холодного ставлення швидше, ніж здається.

Ратибор застиг на мить, дивлячись на чистокровного чоловіка з прихованою повагою, а потім повільно схилив голову: 

— Тільки справжній муж здатний визнати власні помилки, а тим паче — просити за свою жінку у свого суперника. Мало хто на таке здатен, отроче. Я почув тебе. Я постараюся виконати твоє прохання і дам їй усе, що зможу, аби зменшити її біль.

За кілька хвилин загін рушив у дорогу. Ярослав, Ледея, а також Святослав із Лютавою, які прямували до Павучої Матері, йшли вузькою лісовою стежкою в бік селища вовкулак. Дорогою стояла напружена, гнітюча тиша. Лютава йшла попереду зі Славком, принципово не дивлячись у бік Ярослава і не промовляючи до нього ані слова — її жіноча солідарність із розбитою Бажаною була сильнішою за будь-які дружні зв'язки.

Вони дійшли до роздоріжжя біля сірої кам'яної брили, де їхні шляхи остаточно розходилися: вовкулака і полуночниця шли на схід, а Ярослав із Ледеєю мали йти далі на захід, до межі світів.

Святослав міцно обняв Ярослава на прощання, похлопавши по спині: 

— Тримайся, друже. Ми ще побачимось, де б не була ця твоя дорога.

Ярослав лише гірко всміхнувся, відчуваючи, як відриває від себе останню нитку, що тримала його в цьому світі. Вони з Ледеєю вже зробили кілька кроків уперед, коли раптом за спиною пролунав різкий, дзвінкий голос Лютави. Полуночниця різко обернулася, пронизавши Ярослава поглядом, і крикнула на весь ліс:

— Чуєш мене, заїдо?! Ми повернемося до Бажани! Ми витягнемо її з цієї пастки, коли вона захоче! А потім... а потім ми прийдемо до тебе! А от чи прийдемо ми до тебе вдвох, чи втрьох — це вирішить сама Бажана, коли станеться час вибору! Збагнув?!

Ярослав зупинився. Він не став обертатися назад, не став нічого обіцяти чи сперечатися. Він лише зробив одне — рішуче, упевнено кивнув у темряву лісу, даючи зрозуміти, що прийме будь-який її вирок. Після цього він повернувся до Ледеї, і вони двоє остаточно ступили за межу заповідного бору, залишаючи минуле позаду під мовчазними кронами вікових дерев.