Розділ 44. Тіні вибору та гіркий смак розлуки

Ранковий туман густим молоком стелився поміж стовбурами вікових дубів, коли Лютава підійшла до терема, де жила тепер Бажана. Полуночниця не наважувалася ступити на поріг, але двері прочинилися самі, і молода Борова Матір з'явилася на порозі. Її очі були червоними від нічних сліз, а плечі здавалися крихкими під важкою святковою сорочкою.

Вони довго стояли мовчки, дивлячись одна одній у вічі, поки Лютава не зробила крок вперед і не опустила голову.

— Прости мене за вчорашні слова, Веселоока, — промовила Полуночниця, і голос її вперше за довгий час затремтів. — Я була жорстокою і сліпою. Не мала права кидати в тебе тими звинуваченнями, коли ти сама стояла на краю прірви.

Бажана не витримала. Вона кинулася до подруги, і обидві дівчини потонули в сльозах, міцно притиснувшись одна до одної, як у старі часи, коли ще не було ніяких клятв, заручин і холодного розрахунку.

— Лютаво, мені так страшно... — схлипуючи, шепотіла Бажана, вчепившись пальцями в сорочку подруги. — Я боюсь цього нового життя, боюсь цього чужого чоловіка, який дивиться на мене як на здобич. Я боюсь залишатися тут без мами, без вас... Я так за ним сумую, Лютаво. Мені здається, що моє серце просто розірветься на шматки. Забери мене з собою, благаю!

Лютава з болем у грудях погладила її по волоссю. Вона знала те, чого не знала більшість лісових мешканців, і розуміла, що не може просто так зірвати її з місця.

— Послухай мене, Бажано. Слухай дуже уважно, — Лютава взяла її за плечі, заглядаючи в дитячі, повні відчаю очі. — Ти можеш забрати клятву назад. Але ціна буде страшною. Аби стерти печать лісу, треба віддати все — безсмертя, лісову силу, весь свій вік. У тебе є лише два шляхи: або бути Боровою Матір'ю вічно, несучи цей хрест до кінця днів, або розірвати союз і отримати всього десять років вільного, людського життя на землі, після чого ти зів'янеш і зникнеш назавжди.

Бажана застигла. Вічність у золотій клітці чи десять років волі, що завершаться смертю? Цей вибір був рівнозначний двом різним формам страти.

— Я не знаю... я не знаю, як обрати, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя руками.

— Не відповідай одразу, — м'яко сказала Лютава. — Ми зі Славком підемо до Павучої Матері, аби скласти темну шлюбну клятву перед її нитками. А потім ми повернемося сюди до тебе. Коли ми прийдемо знову, ти даси мені відповідь — чи хочеш ти продовжувати дихати цим життям, чи вирішиш спалити все заради короткої свободи.

Бажана судорожно кивнула, і вони востаннє міцно обнялися на порозі, скріплюючи цю мовчазну домовленість надією.

Тим часом на іншому кінці селища, біля самого підніжжя старого стовбура, Святослав намагався востаннє поговорити з Ярославом. Вовкулака сидів на колоді, спостерігаючи, як друг мовчки складає останні речі до дорожнього мішка.

— Ярославе, зупинися на хвилину, послухай мене, — тихо промовив Слав, поклавши руку на його згорблену спину. — Ти ж не можеш просто так піти, не спробувавши все виправити. Те, що ти вчора зробив... це було якось зовсім на тебе не схоже.

Ярослав різко кинув мішок на землю. Його обличчя було сірим, наче попіл, а в очах стояла така нестерпна мука, від якої вовкулака мимоволі відступив.

— Славе, мені гидко від самого себе, — хрипко почав Ярослав, закриваючи обличчя долонями. — Лісослава розповіла мені все. Я дізнався, що станеться, якщо Бажана розірве цей шлюб — вона загине за дещицю років. А я... я ж прийшов із іншого світу. Там розлучення — це просто папірець, звичайна справа. Немає ніяких вічних клятв, що випалюють душу, немає таких фатальних наслідків зречення. Я думав, що ми просто посварилися, як дорослі люди, думав, що нічого страшного не відбувається, і що вона перебіситься. А тепер виходить, що я власноруч заштовхнув її в цю пастку!

Він важко видихнув, і з його грудей вирвався надламаний, болісний стогін: 

— Найстрашніше те, Славе... я був у неї першим чоловіком. Вона віддала мені все, повірила мені, а я на холодну голову просто відвернувся і пішов, коли вона благала про допомогу. Моя бездіяльність тепер здається мені чимось жахливим, гіршим за будь-яку зраду. І тепер у мене немає вибору. Я маю піти, аби не краяти серце ні собі, ні їй, бо кожна моя поява тут робитиме їй лише болючіше.

Ярослав підняв голову, і в його погляді з'явилася тверда, хоч і розбита рішучість: 

— Єдине, що я змінив у своєму рішенні... я залишу малу тут, Лісославі на виховання. Це буде краще для всіх, Славе. Я — людина з чужого світу, я не маю права ламати їй дитинство, та й мандрувати з Ледеєю дорогами Наві — це зовсім не та атмосфера, де має рости майбутній світлий дух. Вона має залишитися тут, у безпеці, серед своїх.

Святослав мовчки вислухав друга, розуміючи всю глибину його каяття. Він поклав руку Ярославу на плече і сказав: 

— Ми приєднаємося до вас із Ледеєю одразу після нашого шлюбного ритуалу в Павучої Матері. Тільки не поспішайте йти занадто швидко, Ярославе... Дай мені час наздогнати вас, бо ти ж знаєш — я проводжаю найкращого друга, якого, певно, більше ніколи в житті не побачу. 

Ярослав подивився на вовкулаку, і вперше за багато днів на його губах промайнула сумна, гірка усмішка. Він простягнув руку: 

— Домовилися, Славе.

Вони міцно потиснули один одному руки, закріплюючи цей останній чоловічий пакт перед тим, як кожен із них мав ступити на свій невідворотний шлях.