Розділ 43. Зворотний бік клятви

У лісовому селищі гучно лунала святкова музика, палав великий вогонь, і лісові духи радісно вітали новий союз, що мав зміцнити їхні кордони. Проте це застілля було просякнуте гнітючим, штучним присмаком. Бажана сиділа за довгим дубовим столом поруч із Ратибором, дивлячись перед собою скляним, порожнім поглядом. Вона вже нічого не хотіла — ні святкувань, ні слів, ні майбутнього. Її душа немов вигоріла зсередини після тієї страшної правди, виголошеної біля вівтаря.

Неподалік, у тіні розлогих гілок, стояла Лісослава. Стара пані вперше за довгі роки виглядала розбитою. Вона дивилася на свою доньку й раптом чітко усвідомила всю жахливу помилку, яку скоїла власними руками. Мати хотіла захистити Веселооку від болю, а натомість власноруч заштовхнула її в золоту клітку до холодного, розважливого хижака, який навіть не приховував, що брав її лише заради кордонів і сили.

Тим часом у курені панувала зовсім інша атмосфера — зібрана і холодна. Ярослав мовчки пакував свої нехитрі речі в дорогу, вирішивши остаточно залишити цей заповідний бір. Він твердо вирішив забрати із собою малу Світланку, аби вберегти її від подальших інтриг лісових богів.

Святослав і Лютава теж збиралися в дорогу, але їхній шлях лежав в інший бік — до Павучої Матері. Переживши весь цей жах заручин, вони остаточно зрозуміли, що більше не хочуть ховатися від власних почуттів і збираються укласти свій власний союз перед лицем прадавніх павутин.

Ледея підійшла до Ярослава, який мовчки прив'язував мішок до сідла. Вона дивилася на нього своїми крижаними, прозорими очима без тіні колишньої зверхності.

— Я йду з тобою, Ярославе, — спокійно сказала богиня мору. — І з малою також. Твій шлях тепер лежить крізь тумани, і сам ти не пройдеш застави Чорнобога. Я допоможу вам дістатися межі.

Ярослав навіть не обернувся. Він лише важко кивнув у відповідь, демонструючи повну, випалену зсередини байдужість до всього, що відбувалося навколо. Він більше не розмовляв ні з друзями, ні з лісовими жителями, зачинившись у своїй фортеці з цинізму та мовчання.

Коли він вийшов на стежку, аби перевірити коней, до нього несподівано підійшла Лісослава. Стара жінка зупинилася в кількох кроках, її плечі здригалися, а в очах стояли сльози. Вона опустила голову й тихо заговорила:

— Ярославе... Прости мене, якщо зможеш. Я просто хотіла захистити свою доньку від чужого світу, від вашої непевності. Я... я справді не думала, що Ратибор виявиться таким холодним хижаком. Я думала, що роблю добро для її майбутнього.

Вона закрила обличчя руками й заридала — гірко, по-материнськи, втрачаючи всю свою колишню велич. Ярослав застиг, дивлячись на неї. Він не відчував ненависті до Лісослави. Він навіть не уявляв, що вона настільки глибоко й маніпулятивно керувала їхніми долями. Але тепер було занадто пізно кудись спрямовувати гнів — механізм запустився і зламав усе.

— Тепер уже нічого не змінити, Лісославо, — глухо відповів Ярослав, не дивлячись їй у вічі. — Ми всі зробили свій вибір.

Стара підняла на нього повні розпачу очі: — Ти не розумієш, отроче... Якщо Бажана зараз скине ярмо цього шлюбу, якщо вона втече від нього чи відмовиться від союзу, вона втратить благословення пралісу. Вона стане не просто людиною — вона стане відступницею, вигнанкою, чиє тіло зів'яне за якісь десять-п'ятнадцять років. Для духа, що створений жити вічно, це не життя, це коротка, мученицька агонія. Я не знаю, як її врятувати, і ти... ти тепер теж нічого не можеш зробити.

Ярослав різко відчув, як усередині нього обірвалася якась остання струна. До нього донеслося страшне усвідомлення: він більше ніколи не зможе підійти до Бажани, не зможе закликати її піти з ним. Бо якщо він забере її з собою, розірвавши цей шлюб, він власними руками прирікає її на смерть. Для лісових духів, які живуть століттями, п'ятнадцять років земного життя — це лише мить, подих, спалах свічки.

Він не очікував таких жахливих наслідків своєї гордині та вчорашньої байдужості. Ярослав зрозумів, що його мовчання біля вівтаря стало остановним вироком. Він сам зачинив усі двері, залишивши кохану в цьому крижаному рабстві заради її ж фізичного виживання, і тепер жоден шлях назад не міг виправити зламаних доль.