Розділ 42. На межі

Лісове селище потопало у важких, тривожних пахощах хвої та сухого чебрецю. На центральній галявині, де вікові дуби утворювали щільне коло, зібралися всі мешканці бору. Сьогодні тут мали відбутися заручини — прадавній ритуал, який навічно скріплював долі перед лицем духів.

Для Ярослава цей день став точкою його повної, абсолютної моральної деградації. Усі останні дні він жив за принципом глухої оборони, намагаючись переконати себе, що йому байдуже. Він зачинився у своєму панцирі, відгородився від усього світу цинізмом, який сам у собі виростив. Коли вони з Ледеєю та Славком наблизилися до місця зібрання, його обличчя нагадувало витесану з каменю маску. Йому здавалося, що він звільнився від тягаря, але на перевірку ця «свобода» виявилася просто мертвою пусткою всередині.

У центрі галявини стояли Бажана та Ратибор. Обидва були одягнені в білі святкові сорочки, вишиті захисними оберегами. Бажана виглядала блідою, немов тінь, її погляд був прикутий до землі, а руки несамовите теребили кінчик довгої коси.

Лісослава виступила вперед, тримаючи в руках чашу з джерельною водою та священним вогнем, і голосно промовила прадавнім законом:

— Станьте перед лицем землі й неба. Пам'ятайте головний закон нашого пралісу: у час закладання клятви духів не можна мовити ані слова брехні. Той, хто збреше під час обміну обітницями, буде назавжди стертий із пам'яті лісу, а серце його вкриється крижаною корою. Говоріть правду, яку винесе ваше єство.

Наступила мертва, дзвінка тиша. Навіть вітер у кронах дерев на мить стих.

Першим зробив крок уперед Ратибор. Його обличчя було спокійним і суворим. Він подивився на Бажану холодними, практичними очима лісового господаря, який знає вагу кожного слова, і вимовив чітко, так, щоб почули всі присутні:

— Я беру тебе за жінку, бо мені потрібна Борова Матір для моїх земель, аби зміцнити кордони і дати захист моєму бору. Я не кохаю тебе, Бажано. І ніколи не кохатиму так, як у людських піснях складають легенди. Але я обіцяю бути чесним господарем, дати тобі достаток і повагу. Це моя правда.

На галявині прокотився тихий, тривожний шепіт. Лісослава здригнулася, зрозуміла все, але промовчала — закон є закон, клятва була правдивою.

Бажана повільно підняла голову. Відчуття того, що навіть чоловік, який стоїть поруч із нею біля вівтаря, зізнався у відсутності почуттів, вдарило її сильніше за удар батога. Її погляд метнувся натовпом і в ту ж секунду знайшов Ярослава. Вона дивилася на нього з останньою, відчайдушною надією, вкладаючи в цей погляд усе своє мовчазне благання: «Зупини це. Скажи хоч слово. Врятуй мене від цього холодного рабства...»

Але Ярослав навіть не поворухнувся. Його душа в цей момент остаточно зледеніла. Замість того, щоб зробити крок уперед, замість того, щоб викричати свій біль чи забрати її звідти, він просто відвів очі вбік. У його голові крутилася лише одна отруйна думка: «Сама захотіла — сама й розгрібай. Це її вибір, я тут ні до чого».

Бажана побачила цей відворот. У її очах щось остаточно надломилося, згас останній вогник світла. Вона повільно повернулася до вівтаря, подивилася на Лісославу і сказала рівним, мертвим голосом:

— Я не кохаю Ратибора. Але я зробила свій вибір на користь обов’язку перед родом і землями. І я виконаю його до кінця.

З цими словами вона підійшла до чаші, вмочила пальці у священну воду, закріплюючи союз, який перетворював її життя на в'язницю. Вона востаннє різко кинула погляд на Ярослава — погляд, повний такого глибокого, нищівного розчарування, якого не витримав би жоден нормальний чоловік. Але Ярослав лише холодно розвернувся спиною і без слова рушив геть із галявини, залишаючи все позаду.

— Ярославе, стій! Послухай мене, дурню! — задихаючись, крикнув Святослав, вибігаючи за ним на вузьку лісову стежку.

Вовкулака наздогнав його біля самого куреня, грубо схопив за плече і розгорнув до себе. В особі Славка кипіла лють:

— Ти що твориш, заїдо безсердечна?! Ти ж бачив її очі! Вона ж дивилася на тебе як на єдиного рятівника, вона б кинула все заради одного твого слова, а ти просто розвернувся і пішов! Як ти можеш бути настільки сліпим і жорстоким?!

Ярослав різко вирвав своє плече з рук друга. Його власна мертва байдужість перетворилася на агресивний вибух роздратування. Він випалив слова, від яких у самого заніміло в грудях:

— Та обридло мені все це, Славе! Остопизділи мені ці її дитячі істерики, ці емоційні гойдалки, маніпуляції та показові заручини! Мені абсолютно, глибоко по…, що станеться з Бажаною і з цим її клятим бором! Вона зробила свій вибір — хай тепер сама розплачується за нього! Я більше не збираюся витрачати свої нерви на врятування того, хто сам стрімко летить у прірву! Мене це більше не стосується!

Святослав відступив на крок, дивлячись на Ярослава так, ніби перед ним стояла абсолютно чужа, порожня і страшна людина.

— Ти не просто втратив її, Ярославе, — тихо, з відразою сказав вовкулака. — Ти щойно втратив самого себе. Якщо ти не бачиш власної підлості в цьому дзеркалі, то ти гірший за будь-якого монстра з Наві.

Слав розвернувся і пішов геть, залишаючи Ярослава на самоті біля порожнього куреня. Хлопець залишився сам із власним цинізмом, який більше не грів, а лише повільно випалював його зсередини, підштовхуючи до неминучої розв'язки.