Розділ 41. Весільні дзвони та гіркий присмак правди

Ранок у селищі видався пронизливо чистим, але для Ярослава цей день був затьмарений густим, немов смола, передчуттям катастрофи. Він вийшов на галявину, де зібралися лісові духи, і перше, що почув, був голос Лісослави, який звучав урочисто та нетерпляче.

— Ми з Лісовиком даємо своє благословення, — промовила мати Бажани на всю галявину. — Ратиборе, ти мужній господар, а наша донька — гідна наречена. Бути весіллю на третій захід сонця, нехай ліс скріпить ваш союз навіки.

Бажана, бліда, але з дивним, застиглим виразом обличчя, тихо кивнула. Ярослав, що стояв неподалік за деревом, відчув, як холоне всередині. Він ніби онімів, і світ навколо почав втрачати свої фарби, перетворюючись на сіру стіну.

— Ти чув? — прошепотіла Ледея, з'явившись за його спиною. Вона бачила все: і розмову батьків, і те, як Ратибор заздалегідь готував цей крок. — Вони вирішили все за неї. Це не її вибір, Ярославе, це стратегія виживання їхнього клану. 

Ярослав повільно обернувся до богині. Його очі були порожніми, а голос — ледь чутним шепотом: — Навіщо мені правда зараз? Якщо вона погодилася — значить, вона зробила свій вибір. Я не хочу більше грати в ці ігри, де кожен мій крок веде до ще більшої прірви. Мовчи, Ледеє. Хай буде так, як вона хоче.

Святослав, який спостерігав за цією сценою, підійшов до друга і поклав важку руку йому на плече. Він бачив, як Ярослав намагається втриматися на ногах.

— Друже, я знаю, що ти зараз відчуваєш, ніби земля йде з-під ніг, але ти повинен вислухати мене, — сказав вовкулака, дивлячись Ярославу прямо в очі. — Ти зараз такий самий закритий, як і вона, ти відмовляєшся бачити очевидне — вона зробила це не тому, що кохає його, а тому, що ви обоє загнали себе в кут. Ти не можеш просто стояти і дивитися, як її віддають іншому, якщо знаєш, що це помилка! Подумай, чи будеш ти здатний пробачити собі, якщо вона піде за нього, а ти навіть не спробуєш сказати їй останнє слово, яке, можливо, змінить усе? Я бачив, як вона на тебе дивилася — це не погляд жінки, що знайшла щастя, це погляд тієї, хто йде на плаху, сподіваючись, що в останній момент її врятують. Не будь дурнем, Яре, бо життя не дає другого шансу виправити таку велику помилку, особливо в цьому світі, де боги вже розставили свої сіті.

Тим часом Лютава, розлючена тим, що відбувалося, знайшла Бажану біля самої хатини. Вона не стримувала емоцій, її голос тремтів від обурення.

— Ти божевільна! Ти хоч розумієш, що твориш?! — вигукнула вона, перегороджуючи Бажані шлях. — Ти продаєш себе, як товар на ринку, тільки тому, що образилася на пару слів? Ти знаєш, хто такий Ратибор насправді? Ти сліпа, якщо думаєш, що це про "безпеку"! Це про владу, Бажано! Твої батьки просто віддають тебе, аби закріпити кордони бору, а ти граєш у цю роль "покірної нареченої", ламаючи життя і собі, і йому. Ти справді вважаєш, що твоє кохання до Ярослава варте менше, ніж заспокоєння твоєї гордині? Я ніколи не думала, що ти настільки слабка, що дозволиш матері диктувати, з ким тобі спати і чиє ім'я носити! Ти зраджуєш не тільки його, ти зраджуєш саму себе, і повір мені, цей ліс ніколи не пробачить тобі такої фальші.

Бажана, стиснувши губи, відрізала холодно і сухо: — А ти не маєш права засуджувати мене, Лютаво. Ти не була на моєму місці, ти не бачила його в очах і не чула того, як він готовий покинути нас усіх при першій же нагоді. Якщо це мій шлях — то я пройду його до кінця, і мені байдуже, що ви про це думаєте, бо ви всі лише боїтеся того, що я знайду спокій там, де ви не змогли. Я більше не хочу бути твоєю подругою, яка постійно чекає на удар в спину, я обираю те, що дасть мені впевненість, і якщо це "зрада", то нехай буде так, бо я втомилася від ваших людських казок про вічне кохання.

Увечері, коли селище занурилося в густі сутінки, Ратибор стояв на краю галявини, вдивляючись у темряву лісу. До нього підійшла Лісослава, її обличчя було спокійним і задоволеним.

— Ти впевнений, що вона стане доброю матір'ю для твого бору? — запитала вона тихо.

Ратибор подивився в бік, де в темряві світилися вікна терема. Його погляд не був наповнений ніжною любов'ю, це був погляд хижака, що нарешті загнав здобич у пастку. — Кохання минає, Лісославо. Бір залишається. Вона ще молода й не розуміє, що почуття до смертного прирекли б її на вічне чекання. Я дам їй землю, рід і майбутнє. З часом вона сама зрозуміє, що спокій важить більше за коротке людське полум’я.