Розділ 40. Сплетений вузол

У глибині лісового терема, де стіни були переплетені живим корінням, Лісослава та Лісовик схилилися над картою бору, викарбуваною на старому дубі. Їхні голоси були подібні до шелесту сухого листя, але в них відчувалася невідворотність, притаманна лише тим, хто охороняє вікові кордони.

— Ратибор — міцний господар, він тримає свій бір у залізних руках, і в його землях завжди спокій, — промовив Лісовик, не відводячи очей від карти. — Нашій доньці пора подорослішати, стати поважною Боровою Матір'ю, а не марнувати дні у сльозах через чужинця. Цей смертний — як вітер, що сьогодні тут, а завтра в іншім краї, він ніколи не стане частиною нашого спокою. Чим швидше ми віддамо її Ратибору, тим менше болю вона вип’є до дна, бо серце людське — се порожнеча, яку не заповнити лісовою магією.

Лісослава зітхнула, і по її обличчю пробігла тінь тривоги, змішана з суворою материнською опікою. 

— Ти правий, старий, бо я бачу, як вона марніє, чекаючи на слова, яких він ніколи не вимовить з упевненістю, — відповіла вона, стискаючи край своєї накидки. — Ратибор обіцяв їй безпеку і гідне життя, а це все, що потрібно молодій господині для розквіту. Якщо вони поєднають долі зараз, поки цей розбрат ще свіжий, Веселоока швидше звикне до нової ролі й забуде про свій дивний пакт. Нам треба поспішати, бо якщо Ярослав знову пробереться до неї зі своїми солодкими промовами, вона може знову піддатися ілюзії, яку сама собі вигадала. Ми повинні зробити все, аби вони більше не залишилися наодинці, бо ліс не пробачає таких вагань, які руйнують наш усталений лад.

Вони не помітили, як у тіні біля дверей завмерла Ледея. Богиня мору, що прийшла шукати поради в лісових господарів, застигла, чуючи кожне слово. Вона розуміла хвилювання духів, їхнє бажання вберегти дитину від болю, але водночас відчувала, як ці розрахунки перетворюють живу долю на холодну партію, де Бажана стає лише пішаком. Ледея не знала, як правильно вчинити, адже сама не раз жертвувала іншими заради своїх планів, але тепер, дивлячись на цих батьків, вона вперше відчула нестерпну гіркоту від того, як легко духи розпоряджаються тим, що має належати лише серцю.

Тим часом у віддаленому кутку селища, на поваленому стовбурі, Ярослав і Святослав ділили пляшку терпкого трав'яного настою. Ярослав дивився на свої руки — колись звичні до клавіатури, а тепер — до мозолів від коси.

— Ти знаєш, Славе, я все більше думаю, що ці мої почуття були лише намаганням вхопитися за щось знайоме, аби не збожеволіти в цьому світі, — зізнався Ярослав, дивлячись у порожнечу. — Бажана була для мене як промінь сонця в темряві, і я, можливо, сам того не відаючи, перетворив її на свій якір. Чи було те коханням, чи просто жадобою до безпеки? Якщо я кохаю її, то чому ж тоді мені так легко відпустити її, чому я так швидко здаюся, коли на горизонті з'являється перша серйозна перешкода?

Святослав важко зітхнув, витерши губи тильною стороною долоні, і довго дивився на зорі. 

— У нас із Лютавою все починалося вельми несерйозно, як вимушене перемир’я двох істот, що змушені були разом тікати від долі, — відповів вовкулака. — А тепер, коли я дивлюся на неї, я не можу помислити життя без того, аби не чути її кроків поруч, і це не про пристрасть, а про те, що вона стала частиною мого дихання. Ти кажеш, що це була лише симпатія, але чи не здається тобі, що ти просто боїшся визнати, що вона — це не просто якір, а людина, з якою ти хотів би старіти? Якщо ти зараз відступиш, ти не просто визнаєш поразку, ти втратиш ту єдину нитку, що пов’язує тебе з цим світом не як мандрівника, а як того, хто знайшов дім. Ти маєш подумати, чи варте твоє «безпечне майбутнє» того, аби знищити те, що ви будували разом, поки ви обоє вірили в казку.

Ярослав опустив голову, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині від усвідомлення власної нечесності. 

— Але Славе, як тоді виходить, що я фактично обманув її, даючи надію на майбутнє, в яке сам до кінця не вірив? — запитав він, з відчаєм дивлячись на друга. — Якщо я просто використовував її, щоб не впасти у прірву психологічного зламу, то хіба не буде чесніше, якщо вона обере когось, хто дійсно належить цьому лісу? Можливо, це і є моє найбільше злодіяння — дозволити їй вірити, що ми можемо бути щасливі, коли в глибині душі я знав, що рано чи пізно цей тракт закінчиться для мене в іншому місці? Хіба я маю право псувати їй життя своїми ваганнями, якщо вона заслуговує на когось, хто не буде щоночі дивитися на небо з думкою про інший світ?

На іншому кінці селища, під крислатою вербою, Бажана сиділа на моху, а Ратибор стояв поруч, його постать здавалася міцною, мов гранітна скеля.

— Я не стану тобі брехати, Веселоока, і не буду казати, що не бачу, як твоє серце все ще палає за іншим, — голос лісовика був низьким і спокійним. — Я знаю, що ти не кохаєш мене, і я не вимагаю від тебе палких слів просто зараз, бо поважаю твій біль і твою вірність пам’яті. Але я готовий чекати, скільки потрібно, аби ти зрозуміла, що в моєму борі ти будеш захищена від усіх бід, які приніс цей чужинець. Ти станеш великою Матір'ю, нашої землі не торкнеться ні мор, ні прокляття Чорнобога, бо я покладу за тебе та наших майбутніх дітей власне життя. Це — стабільність, Бажано, це життя без зрад, без втеч за межі, без сліз у тиху годину, коли ти чекаєш на того, хто ніколи не обіцяв тобі вічності.

Бажана дивилася на темну воду річки, згадуючи кожне слово Ярослава, кожен його погляд, але при цьому відчуваючи, як Ратибор стоїть поруч — надійно, непохитно. 

— А чому ти такий впевнений, що він мене не кохає так, як я його, і що це все було лише грою з його боку? — запитала вона, ледь стримуючи сльози. — Невже всі смертні такі порожні і нездатні на вірність, невже все, що було між нами, — лише гра в його холодну гру, де я була лише іграшкою для зняття тривоги? Хіба він не обіцяв мені, що ми знайдемо спосіб жити на два світи, що він повертатиметься до мене, аби ми разом зустрічали світанки? Невже він просто використовував мою наївність, аби легше пройти цей тракт і не з’їхати з глузду від самотності в світі, який для нього був чужим?