Розділ 39. Дзеркала минулих помилок

Ярослав сидів на оберемку сухого моху всередині куреня, стиснувши кулаки так, що побіліли суглоби. Його дихання було уривчастим, а в очах палала суміш образи та глухого, безсилого гніву. Ледея мовчки опустилася поруч, її біла сорочка м’яко шелестіла в напівтемряві, а крижаний спокій, що віяв від неї, поступово заповнював тісний простір.

— Я зробив усе, що міг, — на емоціях заговорив Ярослав, дивлячись кудись у землю. — Я ставився до неї нормально, беріг її, намагався захистити. Що їй ще потрібно від мене? Чого їй, чорт забирай, не вистачає?!

Ледея здивовано повела тонкими бровами:

— Але ж... іще в хатині Житньої Баби все було добре, Ярославе. Ваш пакт здавався міцним. Я не розумію, чому її єство так різко змінилося під цими деревами.

Ці слова лише знову розпалили хлопця. Він вибухнув, і образи, які він роками тримав глибоко всередині, хлинули назовні:

— Бо я знову наступаю на ті ж самі граблі! У мене вже були стосунки там, у моєму світі. Ми розійшлися рівно рік тому. І вона... вона була точно такою ж, як Бажана зараз! Влаштовувала істерики на рівному місці, без жодного приводу. Ми жили разом, планували створити справжню сім'ю, вийти на новий рівень. Але ці постійні докори, ці емоційні гойдалки день за днем просто вбили, випалили всю романтику, яка між нами була. І зараз я бачу абсолютно той самий сценарій.

Ледея, яка через свою прадавню природу богині мору зовсім не розуміла складну механіку людської любові, лише щиро намагалася його підтримати. Вона лагідно торкнулася його плеча своєю холодною рукою:

— Ти правий, отроче. Я бачила твої вчинки на тракті. Ти дійсно робив усе, що міг, аби зберегти свій договір із цією лісовою дівою. Твоєї провини тут немає.

Вона не усвідомлювала, що своєю підтримкою робить тільки гірше, сильніше підживлюючи його внутрішній гнів. А Ярослав дедалі більше розпалявся, згадуючи минуле:

— Так, я робив усе! І для минулої дівчини теж робив усе, що тільки можна було. У нас було чудове життя, я гарно заробляв на своїй роботі, у нас була велика, світла квартира, ми мали все, про що інші лише мріють! Але в якийсь момент, коли ми сиділи обидва вдома, їй весь час щось стало не подобатися. Постійно якісь претензії з повітря! І Бажана зараз чинить точно так само! То навіщо мені взагалі потрібні ці стосунки, якщо я просто не вмію обирати дівчат?!

Він замовк, важко дихаючи. Ярослав фактично не розумів, у чому криється справжній корінь проблеми, а Ледея, не знаючи, що ще треба сказати в таких ситуаціях, просто мовчки сиділа поруч, даруючи йому свій холодний спокій.

Тим часом на стежці до річки Бажана швидко йшла вперед, тягнучи Ратибора за руку. Сльози застилали їй очі, перетворюючи лісові хащі на розмите зелене марево.

— Якого чорта... Якого чорта я взагалі почала спілкуватися з цим чужинцем?! — з люттю та болем вигукнула вона, зупиняючись біля самої води. — Він ніколи, чуєш, ніколи мене не зрозуміє! Він же повинен був бачити, як мені боляче! Невже він не помічав, що його вчинки ранять моє серце? Невже він просто грався мною весь цей час на тракті?!

Ратибор пильно дивився на неї. Цей конфлікт був для нього ідеальним шансом, адже він уже встиг отримати благословення на стосунки з Бажаною від самих Лісослави та Лісовика, які бачили в ньому гідного майбутнього господаря бору. Молодий лісовик миттєво почав підтримувати її лють, роздмухуючи вогонь образи:

— Ти права, Веселоока. Смертні — вони чужі нам. Їхній вік короткий, а помисли — мілкі. Вони ніколи не зможуть зрозуміти душу лісового духа. Дуже важливо бути зі своїми, з тими, хто виріс на цьому моху й дихає цим заповідним повітрям.

— Невже він ніколи не хотів залишитися зі мною тут назовсім? — тихо, з невимовною тугою прошепотіла Бажана, закриваючи обличчя долонями. — Ми ж обговорювали наше майбутнє в хатині Житньої Баби... Обговорювали, що зможемо жити на два світи. Що він приходитиме сюди, а я — туди, до нього. Що все буде добре, і ми весь його людський вік проживемо разом, в одному колі...

— Він просто брехав тобі, доню бору, — жорстко відрізав Ратибор, підступаючи ближче. — Якби він тебе по-справжньому кохав, він би не вагався. Він би кинув свій залізобетонний світ без жалю і залишився тут, біля твоїх ніг. А він хоче втекти за межу при першій нагоді.

Бажана в гніві зціпила зуби, і її карі очі знову спалахнули впертою, лісовою люттю:

— Так! Твоя правда, Ратиборе. Досить. Помандрувала — і буде з мене. Пора братися за розум, як мати казала. Навіщо мені взагалі потрібні ці люди з їхніми дивними думками? Навіщо мені ці небезпечні подорожі? Моє місце тут, у моєму борі.

Ратибор задоволено посміхнувся, відчуваючи, як лісова діва дедалі сильніше віддаляється від свого чистокровного чоловіка, занурюючись у глибоку образу.

Коли над селищем піднялися перші вечірні зорі, з глибоких лісових нетрів нарешті повернулися Лютава та Святослав. Але замість затишного табору вони застали гнітючу, розірвану навпіл пустку. Команда була розколота.

Оцінивши ситуацію, Полуночниця миттєво зорієнтувалася. Вона повернулася до вовкулаки й тихо прошепотіла прадавнім говором:

— Тут точно щось сталося, Славе. Іди негайно до куреня, поговори з Ярославом чоловік із чоловіком. Дізнайся, що в його мислях. А аз бо піду до терема Лісослави, знайду Веселу. Нам треба зрозуміти, що тут і як. 

Святослав кивнув і рушив до куреня, де застав похмурого Ярослава поруч із незворушною Ледеєю. Хлопець вислухав важку, логічну розповідь друга про його минулі стосунки, про істерики Бажани, про втручання Ратибора та його залізну рішучість повернутися до свого світу. Ярослав говорив холодно, аналізуючи події, як закритий і завершений контракт.

Лютава ж у цей час сиділа поруч із Бажаною на березі річки. Донька Лісовика, захлинаючись від сліз та гніву, вилила їй зовсім іншу версію подій. Вона говорила про зверхність Ледеї, про те, як Ярослав демонстративно проводив час із білявою богинею, і найголовніше — як він привселюдно відмовився від неї і заявив, що ніколи не залишиться в цьому лісі.