Розділ 36. Попіл на заповітних нивах

Ніч розлилася над бором густою, сизою аквареллю. На великій галявині, схованій у самому серці пралісу, панувала така глибока тиша, що було чутно, як падає додолу перестигла хвоя. Тут не було нікого — ні мавок з їхнім срібним сміхом, ні старих лісовиків. Лише вікові дуби стояли довкола, мов мовчазні свідки прадавнього пакту. 

Ярослав тримав дитину на руках. Мала Житня Баба здавалася зовсім невагомою, її золоте волосся слабко світилося в темряві, відбиваючи блідий блиск зірок. Вона дивилася на хлопця своїми великими жовтувато-карими очима — чистими, порожніми, готовими прийняти свій новий життєвий закон.

Ярослав повільно опустився на одне коліно, притискаючи дівчинку ближче до грудей. Він відчував, як під її тонкою шкірою мірно б'ється крихітне, але безсмертне серце земного духа. Нахилившись до самого її вушка, так, щоб навіть нічний протяг не підхопив цей звук, він ледве чутно прошепотів прадавнім говором:

— Тебе звати Світлана.

Дівчинка на мить застигла, а потім слухняно й повільно кивнула. В її очах мигнув теплий, золотавий вогник, і вона довірливо сховала обличчя на його плечі. Ярослав заплющив очі, відчуваючи, як на його плечі ліг гігантський, залізобетонний тягар відповідальності. У цьому світі, де могутні сутності читали людські думки й серця, як відкриту книгу, йому доведеться збудувати всередині себе глуху стіну. Він мусив берегти це ім'я дужче за власне життя, бо знав: якщо Чорнобог чи хтось інший дізнається його — малу Світлану назавжди перетворенно на безвільну служницю на чужих кривавих нивах.

Коли Ярослав повернувся до селища лісових духів, ніч уже котилася до світанку. Він увійшов до виділеного йому куреня, очікуючи побачити там Бажану, але постіль із м'якого моху та овечих шкур була порожньою. Донька Лісовика не прийшла. Ця відсутність кольнула його зсередини тривожним передчуттям, але втома останніх днів усе ж узяла гору, і хлопець поринув у важкий, безвідрадний сон.

Наступний день пройшов у повільному, лінивому затишку лісового побуту. Ярослав сидів на товстому стовбурі поваленої сосни на краю галявини. Мала Світлана крутилася поруч, перебираючи пальчиками сухі шишки та розглядаючи великих лісових мурах. Невдовзі з боку гущавини до них повільно підійшла Ледея. Без своєї колишньої божественної пишноти, у простій бляклій сорочці, вона здавалася звичайною дівчиною, якби не її сніжно-біле волосся та прозорі, крижані очі.

Вона присіла поруч, м'яко подивившись на дитину. Ярослав довго мовчав, спостерігаючи за рухом хмар над верхівками дерев, а потім першим порушив тишу:

— Ти казала, що бувала в моєму світі, Ледеє. Мені досі важко повірити, що хтось із Наві міг ходити тими вулицями.

Ледея тихо, ледве помітно посміхнулася, і в її блакитних зіницях відбилося сонячне світло.

— Люди мислять надто просто, Ярославе. Ви гадаєте, що ваш світ залізобетону та заліза повністю закритий від нас. Але магія мору — вона як тонка, невидима нитка, що проходить крізь будь-яку межу. Я бачила ваші гігантські міста, ваші дивні машини, що літають у небі, і... ваші мережі. Те, що ти називаєте новітніми технологіями, для нас — лише інша подоба прадавніх таємниць. Ви плетете свої коди з цифр, а ми — з людських надій та страхів. Суть одна.

Ярослав здивовано підняв брови. Почути таке від прадавньої богині епідемій було щонайменше несподівано.

— То ти розумієш, чим я займався там, за межею? — запитав він, відчуваючи дивну потребу поговорити про своє колишнє життя. — Я писав програми. Програми, які керують системами, захищають дані, з'єднують тисячі людей в одну мережу. Це була хороша робота.

Ледея раптово голосно, чисто засміялася, і цей звук нагадав шелест весняного листя:

— Розумію, чистокровний. Ти створював маленькі лабіринти для людського розуму. Але знаєш... моя остання написана програма полонила весь ваш світ набагато швидше, ніж твої цифри.

Ярослав на секунду замислився, зводячи докупи факти, дати й природу її сили, а потім невесело пожартував:

— То, виходить, той коронавірус, від якого кілька років тому трясло всю мою планету... це твій рук справа? Твоя розробка?

Моровиця лукаво примружилася й закинула білу косу за плече, продовжуючи тихо сміятися:

— А ти як гадав? Великі жнива вимагають тонких інструментів. Я просто запустила новий, невидимий досі код у ваше людське середовище. І ваша хвалена медицина, ваші великі міста закрилися на замки за лічені дні. Тож бачиш, Ярославе, я теж умію програмувати, коли мені вельми потрібно прорідити людські ниви.

— Ну, тоді колего, мушу визнати — твій захист пробити було дійсно важко, — посміхнувся Ярослав, відчуваючи, як уперше за довгий час між ними зникла ця глуха, ворожа стіна. Вони розмовляли далі, згадуючи деталі його світу, і Ледея виявилася неймовірно глибоким, уважним співрозмовником, який розумів людську природу краще за будь-якого психолога.

Вони сміялися й жартували, абсолютно не помічаючи, що з-за широкого стовбура старого дуба на іншому кінці галявини за ними пильно спостерігають дві пари очей.

Бажана стояла нерухомо, міцно стискаючи пальцями перламутрове намисто на шиї. Її лісове серце стискувалося від пекучого, гіркого болю. Вона бачила, як легко Ярослав розмовляє з білявою богинею, як він посміхається їй — так само, як колись посміхався їй у хатині Лісослави. Їй здавалося, що між її чоловіком і цією крижаною сутністю Наві є якась таємна, невидима мова, до якої їй, простій лісовій діві, немає доступу. Вона не влаштовувала гучних істерик, не кричала, але всередині її єства повільно розливалася глибока, німа депресія.

Поруч із нею з нічної тіні вийшла Лісослава. Старша пані поклала свою теплу, шорстку руку на плече доньки, важко дивлячись на пару біля сосни.

— Бачиш, Веселоока... — тихо, самими губами промовила мати прадавнім говором. — Аз бо казала тобі: людина — се не твоя пара. У нього свій умисел, свої заповідні думи, які нам, духам бору, ніколи не збагнути. Він піде за свою межу, лишивши по собі лише попіл у твоєму серці. Його шлях — людський, твій — лісовий. Відступися, доню, поки не пізно. Не ламай свою долю ради цього чистокровного марева.