Розділ 33. Зерно нового колосу

Золоте марево переходу розтануло, лишивши по собі лише тихий шелест дозрілого жита й гіркий присмак попелу на губах. Вони стояли посеред знайомої ниви, але заповідний спокій цього місця був зламаний. Замість міцного коріння земля під їхніми нічними ногами наче хиталася.

Житня Баба, яка щойно висмикнула їх із пазурів Чорнобога, хитнулася. Її старече тіло, витесане з колосків та сухої соломи, раптом почало стрімко втрачати колір. Вона важко осіла на землю, і з її грудей вирвався глухий, переривчастий подих, схожий на шурхіт осіннього листя.

— Бабусю! — Ярослав першим кинувся до неї, падаючи на коліна в росяну траву. Його руки, які за останні тижні навчилися тримати зброю та повіддя, тепер тремтіли від страху. Він обережно підхопив її за плечі.

Стара повільно підняла на нього свої вицвілі, повні невимовного батьківського тепла очі. Тонка солом'яна рука безсило торкнулася щоки хлопця, лишаючи на ній слід від сухої землі.

— Синку... — ледве чутно, самим подихом прорік її голос прадавнім говором. — Живий... Вибач мені, старій... не вберегла від лиха. Виконай... виконай останнє прохання моє. Зігрій... зігрій зернятко.

На цих словах її постать раптово затремтіла. Прямо на очах у Ярослава стара жінка почала розсипатися на тисячі золотих пшеничних зерен. Вони важким дощем ринули на землю, проростаючи глибоко в ріллю і зникаючи в тумані світанку. За мить на трава не лишилося нічого. Лише на тому місці, де хлопець тримав її голову, на м’якому моху лежало одне-єдине, велике, налите чистим золотом зернятко. Від нього йшло ледве помітне, живе тепло.

Ярослав застиг, дивлячись на порожні долоні. Гострий аналітичний розум, який завжди шукав логічний вихід, зараз просто занімів перед цією трагедією. Він обережно, кінчиками пальців підняв зернятко, ховаючи його в кулак, і повільно підвівся.

Поруч стояли знесилені друзі. Моровиця, чиє сніжно-біле волосся блякло на сонці, дивилася на місце загибелі старої з глибоким подивом.

— Ледеє, поясни мені, що се означає? — голос Ярослава здригнувся, стаючи глухим. — Що з нею сталося?

Богиня мору повільно похитала головою, і на її обличчі вперше за весь час не було ні гніву, ні гордості — лише глибока, щира розгубленість:

— Житня Баба віддала все своє єство, аби вирвати нас із Овруча, Ярославе. Але її прадавньої сили було недостатньо, щоб вистояти проти самого Чорнобога і лишитися в Яві. Вона спалила своє коріння ради твого порятунку. З цього зернятка... з нього колись має народитися нова Житня Баба. Спадкоємиця цих полів.

— Як її повернути? — запитав хлопець, фіксуючи погляд на її блакитних очах. — Який алгоритм? Що треба робити?

— Я не відаю, отроче, — тихо визнала Ледея прадавнім говором. — За всі віки мого існування в Наві такого ніколи не ставалося. Прадавні духи землі не вмирають так просто. Я не знаю, як виростити божество з однієї зернини.

В усій компанії запанувала важка, розгублена тиша. Навіть Лютава, яка зазвичай знала сотні лісових таємниць, лише пригнічено мовчала. Раптом Полуночниця скинулася, згадавши про пораненого вовкулаку. Вона хутко підскочила до Святослава, який ледве тримався на ногах, спираючись на її плече. Лютава обережно посадила його на дерев'яну лаву біля хатини й почала оглядати забиту спину, шепоча лікувальні замовляння.

Ярослав, тримаючи золото у долоні, мовчки розвернувся і вийшов на подвір'я. Він сів на низький дерев'яний поріг хатини, обхопивши голову руками. Бажана зробила крок, збираючись піти за своїм чоловіком, щоб розрадити його біль, але Ледея м'яко, але впевнено перехопила її за руку, зупинивши на місці. Богиня лише тихо похитала головою: «Не чіпай його зараз, дівчино. Нехай побуде сам».

І Ярослав не стримався. Перші гарячі сльози покотилися по його щоках, падаючи на суху землю Посулля. Він плакав за старою, яка стала для нього першим справжнім захистом у цьому чужому світі, плакав від безсилля перед волею великих богів.

Трава поруч тихо зашелестіла. З боку клуні до нього повільно підійшли двоє — маленький кудлатий Спориш та тутешній хатній Домовик. Вони не ховалися, не бурчали. Обидва маленькі духи просто сіли поруч із ним на поріг, підібгавши коліна. Вони мовчки дивилися на пшеничне поле, і по їхніх зарослих кудлатих щоках так само повільно текли чисті, великі сльози. Втрата господині об’єднала людей і духів у єдиному німому горі.

За якийсь час, коли сонце вже піднялося над обрієм, на межі поля з’явилася важка, залізна постать. Залізна Баба повільними, важкими кроками підійшла до порога, її коси зазвеніли, а залізний серп на поясі глухо стукнув об камінь. Вона зупинилася перед Ярославом, оглядаючи його з німою, суворою скорботою.

— Тож вона врятувала тебе, отроче... — проскрипів її металевий голос прадавнім говором. — Подякуй їй за се життєвим трудом. Збери її поля, хлопче. І чекай.

Ярослав ривком підняв на неї червоні очі, і в його голосі знову спалахнув гнів:

— Зібрати поля?! Вона померла, розсипалася у мене на руках, а ти кажеш просто збирати пшеницю?! Як мені повернути її?!

Стара залізна жниця не розсердилася на його крик. Вона лише важко зітхнула, і цей звук нагадав скрип старих воріт:

— Поживи у її хатині, Ярославе. Бережи зернятко, зігрівай його своїм людським теплом, як вона просила. І збери весь урожай з її заповідних полів, бо хліб не має згнити на пні. Коли час прийде — земля сама подасть знак. Іншого шляху немає.

Так почалося їхнє нове, тихе життя в хатині Житньої Баби. Дні минали в щоденній, важкій праці, яка поступово витісняла з голів спогади про овруцький кошмар.

Ярослав, Бажана та Святослав, який швидко одужав завдяки клопотам Лютави, зранку до вечора проводили на нивах. Хлопець упевнено тримав у руках косу — лісовий досвід та загартовані м'язи тепер дозволяли йому працювати нарівні зі Славком. Вони мірно косили золоте жито, Бажана в'язала важкі снопи, а Домовик зі Споришем допомагали складати їх у великій клуні. Логіка праці замінила Ярославу комп'ютерні алгоритми — тепер він прораховував кожен крок на полі, дбаючи про те, щоб жодна зернина не пропала дурно.