Розділ 31. Білий мармур

Важкі залізні ворота резиденції зачинилися за їхніми спинами з глухим, залізобетонним стукотом, який остаточно закрив попередню сесію їхньої мандрівки. Перед командою виросли двоє вартових — кремезні, похмурі Вовкулаки у важких шкіряних обладунках, чиї очі блідо фосфоризували в сутінках. Вони тримали довгі зазубрені списи, перекриваючи прохід до внутрішнього подвір’я.

Ледея одразу виступила вперед. Її голос, хоч і приглушений маскуванням, звучав вагомо:

— Ми прибули за прямим наказом Великого Бога. Пропусти.

Один із вартових, змірявши подорожніх важким поглядом, коротко хмикнув і мовчки пішов углиб терема, щоб перевірити системний запит і дізнатися, чи дійсно господар чекає на цю строкову групу. У цей момент Моровиця вирішила, що тримати бляклий аватар селянки більше немає сенсу. Вона повільно потягнула за край простої хустки, скидаючи її на землю. Текстура остаточно розпалася. Волосся миттєво спалахнуло сніжною, крижаною білизною, а бліда шкіра налилася прадавнім, місячним світлом. Довга біла сорочка, розшита срібними нитками, важко хитнулася, і перед командою постала істинна, велична і страшна богиня епідемій.

Коли перший Вовкулака повернувся з глибини замку, він навіть оком не повів на те, що Ледея кардинально змінила зовнішній вигляд. Для слуг Овруча божественні метаморфози були звичною буденністю. Він лише похмуро кивнув і повів їх за собою.

Внутрішнє подвір'я замку дихало живим, інтенсивним ритмом. Повсюди горіли високі вогнища, розсікаючи поліську темряву. Життя тут кипіло: бліді служниці-навки тягали важкі дерев'яні цебра з водою, кудлаті чорти напували коней біля великих ночов, а лісові потвори несли до великих комор туші диких звірів. Наступним їхнім провідником став молодий Служка — вогняний Перелесник із надто яскравими емоційними очима. Він приязно, але хижо посміхнувся:

— Ідіть за мною, подорожні. Великий Бог чекає на вас у головній залі. Сонце вже сіло, час починати аудієнцію.

Коли Перелесник штовхнув високі двері, Ярослав застиг, відчуваючи черговий збій своїх логічних очікувань. Замість похмурої, залітої кров’ю та затягнутої павутинням печери, замок Чорнобога всередині виявився вершиною прадавнього архітектурного світла. Стіни зали виблискували ідеальним білим мармуром, який вигідно контрастував із колонами з темного, лакованого дерева. Величезні вікна пропускали срібне світло місяця, а підлога була викладена бездоганною чорно-білою мармуровою плиткою, що створювало образ інтелігентного, вишуканого палацу. Цей затишок і стерильна краса створювали колосальний контраст із диким, наповненим монстрами Овручем за стінами.

На високому, витесаному з суцільного чорного каменя кріслі, що виконувало роль трону, сидів чоловік років тридцяти п'яти або сорока. Його можна було б назвати надзвичайно гарним: густе темне волосся, точені риси обличчя, дорогий шовковий жупан. Але він, як і Рожаниця, був занадто ідеальним — у його симетрії не було жодної людської живості, лише застигла, бездоганна маска безсмертного божества.

— Вітаю у моєму теремі, Ледеє, — приязно, наче привітний і шляхетний господар, заговорив Чорнобог. Його голос оксамитом розлився по залі. — Рад бачити твоїх супутників. Пропоную розділити зі мною вечерю з далекої дороги.

Моровиця поважно, з глибокою шаною вклонилася йому до самої долівки, стримуючи колишній гнів:

— Гой єси, Великий Боже Наві. Ми з радістю розділимо з тобою цей стіл і вдячні за твою раптову ласку.

Чорнобог легко клацнув довгими пальцями. У ту ж секунду з бічних дверей до зали маршем зайшли Пекельниці з палаючими очима та спритні Перелесники. Разом вони занесли великий дубовий стіл, миттєво накриваючи його дорогими наїдками: смаженою дичиною, заморськими винами та міцною поліською медовухою. Намічався великий, розкішний банкет.

Коли всі розсілися, Чорнобог помахом руки відіслав служників геть і почав невимушену, світську бесіду. Почав він з Моровиці:

— То що ж, Ледеє, чутки кажуть, ти вирішила мандрувати нашими землями? Давненько я не бачив тебе за межами твоїх іскоростенських нив.

— Так, Великий Боже, — спокійно відповідала вона, пригублюючи вино. — Захотілося поглянути на світ, давно не мандрувала прадавніми трактами, освіжити сили перед новими жнивами.

Потім Чорнобог повільно перевів свій уважний погляд на Лютаву. На його губах з’явилася тонка посмішка:

— О, Полуночниця... Давненько я не бачив нічних духів із вашого заповідного лісу, які б наважувалися заходити так далеко на захід. Як там літає твоя Павуча Мати? Чи міцні її сіті?

Лютава, попри свій первісний страх перед ліжком старого бога, трималася з винятковою повагою, схиливши голову:

— Все добре з Великою Матір'ю, шанований паничу. Ось і я вирішила укласти дорожній контракт із Ледеєю, аби побачити великі міста сіверян та полян.

Врешті Чорнобог повернувся до Бажани. Його погляд пом'якшав, ставши майже батьківським:

— Яка молоденька, гарна лісова діва... Ти вельми схожа на свою матір Лісославу в її юні роки. Я пам'ятаю її мандрівки. Вона нині така ж поважна пані, що береже свій бор?

— Так, Великий Боже, — лагідно відповіла Бажана, торкаючись перламутрового намиста. — Мати відпустила мене побачити світ перед тим, як я прийму її обов’язки і стану новою Боровою Матір'ю. У нашому лісі все спокійно, дітей багато, і Лісовик нас не ображає.

Протягом усієї цієї довгої вечері Чорнобог вів легку, невимушену бесіду ні про що: про густі ліси Полісся, про людські сни, про майбутні плани Моровиці вийти на русальний тиждень у Хрещену Русь, аби пустити першу чуму по селах. Але була одна дивна закономірність — прадавній володар Наві абсолютно, демонстративно ігнорував чоловічу частину команди. На Ярослава та Святослава він не звернув жодного погляду, наче на їхніх стільцях стояли порожні оболонки.

Ярослав від цієї нульової уваги починав внутрішньо сильно нервувати. Його аналітичний розум звик прораховувати загрози, а коли головний процесор цієї локації просто ігнорує твою присутність, це означає лише одне — прихований збій системи. Святослав поруч теж напружився, його пальці міцно стискали кубок, а очі пильно стежили за кожним рухом Чорнобога біля Лютави. Господар помічав їхню напругу, легка, хижа посмішка раз у раз з’являлася на його ідеальному обличчі, але він продовжував гру в ігнорування.