Розділ 30. Овруцький засув

Над Поліським трактом повисла така важка мовчанка, що навіть коні перебирали копитами несміливо, відчуваючи загальну напругу. Настрій у команді просів до критичного мінімуму. Лютава, Бажана та Святослав перебували в глибокій, чорній депресії — авторитет Чорнобога тиснув на них, наче залізна багатотонна плита. Ледея просто кипіла від гніву, ледве стримуючи магічні спалахи, а Ярослав стояв розгублений, намагаючись зорієнтуватися в нових, раптово змінених обставинах. Його логічні схеми виживання вперше не видавали жодного чіткого алгоритму дій.

— І що тепер? — порушив тишу Ярослав, переводячи погляд із випаленого коліща на дорогу. — Ми дійсно просто розвернемося і поїдемо до цього Великого Чорнобога? Навіть не спробуємо обійти заставу?

Ледея круто розвернула коня, і її очі на мить знову прорізали маскування бляклої селянки, спалахнувши крижаним прозорим світлом Моровиці.

— Стули пельку, чистокровний! — закричала вона на весь ліс, зриваючись на фальцет. — Це все ти! Твій довгий людський язик привів нас на цей розстрільний тракт! Ти поняття не маєш, що таке гнів Чорнобога! Якщо він пообіцяв стерти наші імена з пам’яті світу — він це зробить одним порухом брів! У нас немає обхідного шляху! Немає іншого сервера, де можна сховатися! Ми їдемо в Овруч, і не дай боги, ти там хоч слово зрониш без мого дозволу!

Бажана пригнічено опустила голову, крутячи пальцями перламутрове намисто на шиї. Ярослав порівнявся з Лютавою, яка їхала збоку, бліда як смерть.

— Лютаво, підкажи по честі, — тихо звернувся він до Полуночниці. — Чого нам чекати від цього візиту? Хто такий цей Чорнобог у розрізі реальної загрози?

Дівчина гірко, сухо посміхнулася, навіть не подивившись на нього.

— Чорнобог — прадавній володар Наві, Ярославе, — глухо відказала вона прадавньою мовою. — Він старий, як сама земля, але... розваги любить вельми молоді та палкі. Мені, як Полуночниці, зовсім не посміхається перспектива після цього вечора опинитися в його за кривавленому ліжку як чергова нічна іграшка. Він забирає все, що йому сподобається, і ніхто не сміє сказати «ні».

Почувши це, Святослав поруч різко смикнув повіддя свого гнідого. Його обличчя напружилося, а карі очі зблиснули важкою, стриманою люттю. За останні дні та палкі ночі парубок уже настільки міцно прикипів до Полуночниці, що подумки планував із нею щось куди серйозніше, ніж просто загравання в шинкових кімнатах. Думка про те, що старий темний бог може забрати її собі, вибивала його з рівноваги. Але вдіяти нічого не міг навіть він — проти волі володаря Наві людська чи вовча сила була нічим. Усі вони чітко розуміли: єдиний вихід вижити — це встигнути до заходу сонця.

Вони пустили коней у шалений галоп. Дорога перетворилася на суцільне розмите марево з вікових сосен, моху та болотяних випарів. Ярослав міцно стискав повіддя сірого, втримуючись у сідлі лише завдяки залишковій концентрації та м’язовій пам'яті останніх днів. Поліський тракт летів назустріч, коні важко дихали, пускаючи піну з рота, а сонце над їхніми головами невблаганно котилося на захід, випалюючи останні хвилини їхнього дедлайну.

Ближче до вечора з-за густих залісних пагорбів нарешті прорізалися похмурі контури міста Овруч. Ярослав, навіть у стані розгубленості, встиг зафіксувати, наскільки це місто відрізнялося від Чернігова чи Києва. Овруч був цитаделлю чистого нічного жаху. Замість білокам'яних соборів тут височіли камінні вежі з похмурого базальту, покриті кривавими рунами прадавнього говору. Місто дихало попелом, сіркою та сирістю глибоких могильників.

Тут, на закручених вуличках, абсолютно відкрито, не ховаючись у тінях, жили найстрашніші міфологічні сутності українських теренів. Повз коней повільно проходили закривавлені Вовкулаки, що не знали людської подоби, літали вогняні Перелесники, а на дахах будинків гніздилися похмурі дівчата-Мавки, чиї спини зяяли пустими чорними дірами. Овруч функціонував як серце темряви, де людське життя коштувало менше за ковток води, а над усім цим хаосом височів величний, чорний замок із гострими шпилями — резиденція самого Чорнобога.

Коні, важко хриплячи, вискочили на головну площу перед замком саме в той момент, коли величезне вогняне сонце почало торкатися лінії обрію. Останній червоний промінь ковзнув по залізних воротах резиденції, фарбуючи гострі шипи на паркані в колір свіжої крові. Наші герої встигли за секунду до критичного збою таймера.

Ярослав зліз із коня, відчуваючи, як тремтять коліна від шаленої їзди та напруги. Важкі залізні ворота замку з моторошним, громовим гуркотом почали повільно відчинятися самі по собі, запрошуючи їх усередину бездонного чорного провалу. Моровиця першою впевнено рушила вперед, скидаючи бляклу хустку, а за нею, тримаючись спина до спини, ступила на заповідну землю Чорнобога і вся команда. Шлях назад був остаточно відрізаний.