Розділ 27. Подільське марево

Київ часів прадавньої Русі поставав перед мандрівниками як гігантський, наелектризований камінням та деревом вузол, де людське життя кипіло на межі з потойбіччям. Верхнє місто, затиснуте залізними обручами Ярославових валів, велично підносилося над річкою білокам'яними соборами, княжими теремами зі срібними дахами та глибокими ровами. Тут пахло свіжим вапном, дорогою заморською зброєю та церковним ладаном. Але варто було спуститися крутими узвозами на великий Поділ, як велич поступалася місцем дикому, ревучому хаосу торгових площ, де сотні дерев'яних зрубів тулилися один до одного, утворюючи заплутані лабіринти провулків.

Це місто дихало сирістю Дніпра та важким купецьким потом. На кожному кроці тут дзвеніло залізо, рипіли важкі портові вози, вантажені амфорами з візантійським вином, і чувся багатоголосий крик десятків племен. Київ не просто жив — він переплавляв у собі світи. Християнські хрести на банях сусідили з похмурими, прихованими в глухих дворах камінними ідолами, а за спинами звичайних людей у натовпі повсякчас миготіли тіні тих, хто ніколи не знав смерті або прийшов із самої Наві. Це було серце полянської землі, де кожен крок міг стати початком нового прадавнього контракту.

Коли коні мірно зацокали бруківкою Подолу, Ледея притримала повіддя, сильніше насунувши бляклу хустку на чоло.

— Куди ми тримаємо путь, пані? — тихо запитав Ярослав, зрівнявшись із нею. Він уже звик триматися в сідлі впевнено, його погляд став уважним, аналізуючим.

— Ми переночуємо у одного мого давнього знайомого, — спокійно відказала Моровиця, не повертаючи голови. — Його терем надійно схований від зайвих очей. Але до нього ми вирушимо лише ввечері, коли сутінки впадуть на річку. Зараз ви можете погуляти цим новим Києвом, оглянути його. Тільки тримайтеся разом і не задивляйтеся в очі тим, хто ходить у тіні.

Ярослав, Бажана, Лютава та Святослав залишили коней біля заїжджого двору й рушили пішки через велику торгову площу Подільського ринку. Тверезий, гострий розум Ярослава миттєво почав фіксувати невидиму архітектуру цього міста. Воно було заселене істотами, які вросли в людський побут, ставши частиною міської системи.

На розі головної площі, де збиралися найбільші натовпи, грали мандрівні музиканти. Це були Перелесники, що прикинулися веселими скоморохами та акторами в яскравих масках. Їхні сопілки та гуслі видавали настільки солодкі, запаморочливі мотиви, що перехожі зупинялися як укопані, заворожено дивлячись на їхні виступи. Ярослав помітив, як ці істоти буквально живилися чистими емоціями людей — спалахами пристрасті, захвату чи раптової туги, що виходили від натовпу. Вони спокушали поглядами молодих дівчат, лишаючи по собі солодкий душевний голод.

Пройшовши далі до багатих купецьких рядів, вони проминули високі кам'яниці, на стінах яких ледь помітно проступали таємні знаки.

— Тут збираються відьми та босорки, — тихо шепнула Лютава Ярославу, показуючи очима на групу жінок у дорогих оксамитових плащах. — У Києві вони сильні як ніде інде. Вони утворюють свої таємні ковени, відкривають школи чарівництва під виглядом ткацьких майстерень і тримають під контролем половину міської торгівлі. Самі князі інколи ходять до них за порадою перед походами.

Поруч із цими жінками поважно простували місцеві бояри та багаті лихварі в хутряних шапках. Але придивившись до їхніх блідих, аристократичних облич та холодних, позбавлених життя очей, Ярослав зрозумів: се Упирі — справжня міська еліта Наві. Вони тримали в руках купецькі гільдії, давали гроші в ріст під шалені відсотки і почувалися тут повноправними господарями життя, ховаючи свою хижу природу за золотими ланцюгами та дорогими перстнями.

Вони звернули в глухі провулки ближче до старих київських кладовищ та покинутих кварталів. Тут повітря ставало сирим і важким. Біля глибоких, порослих мохом колодязів Ярослав помітив бліді напівпрозорі дівочі постаті з розпущеним волоссям. Навки. Духи померлих дівчат тулилися до затінених стін, з тугою вдивляючись у живий світ, але не сміючи вийти на сонячне світло.

Назустріч їм повз колодязь пройшла літня повитуха з кошиком трав, а за нею — бідна жебрачка у лахмітті. Ярослав відчув, як від них обох повільно розливається знайомий, сухий запах хвороб. Лихоманиці. Тут, у великому Києві, молодші сестри його супутниці Ледеї ідеально вписалися в міське середовище: вони працювали служницями, повитухами або лікарками, непомітно сіючи дрібні недуги, збираючи свою щоденну данину людської слабкості й трясовиці.

Коли вони порівнялися з багатим княжим теремом, Святослав раптом зупинився, розглядаючи міцні дубові ворота.

— Дивіться, — тихо мовив вовкулака. — Який сильний дух тут сидить.

На паркані терема сидів маленький, чистенький дідок у крихітному жупані, поважно розчісуючи сиву бороду. Міський Домовик. Ярослав уже знав цю закономірність: чим багатший і знатніший був дім у Києві, тим сильнішим і гордішим ставав його Домовик. Цей охороняв спокій великого боярського роду, зневажливо дивлячись на перехожих.

А от біля гігантських княжих комор, де зберігалися тисячі пудів зерна, на засувах сиділи зовсім інші сутності — Овинники. Охоронці зерносховищ у великих містах були лютими й пильними: вони мали вогняні очі й найбільше за все любили карати та буквально палити злодіїв, які намагалися вночі підкопатися під купецькі закрома.

— Нам краще туди не заходити, Яро, — Бажана м'яко смикнула його за рукав сорочки, показуючи на велику громадську лазню, з дверей якої валила пара. — Там Банники правлять. У міських громадських лазнях вони особливо небезпечні, після третьої пари можуть живцем шкіру здерти з того, хто не вклонився їм при вході.

Ярослав кивнув, повністю приймаючи її застереження. Його мислення остаточно адаптувалося до цього світу — він більше не шукав логічних пояснень магії, він просто приймав ці небезпечні змінні як закони, за якими функціонує Київ.

Раптом біля кривого дерев'яного шинку, де грали в кості бідні ремісники, Ярослав помітив кілька маленьких, огидних істот у брудному лушпинні, які буквально висіли на плечах одного з програвших кушнірів. Злидні. Духи бідності міцно прилипали до гравців, невдах та купецьких синів, які пустили батьківське майно за вітром, висмоктуючи з них останню надію на багатство. Кушнір чухав потилицю, лаявся, а істоти на його плечах лише мерзенно хихикали, затягуючи зашморг злиднів ще тугіше.